Мене прозивають Мурахоїдом

РОЗДІЛ 1,

у якому помічено загадкове зникнення фотографій і одній доньці доводиться сердитись через невиправні мамині упередження проти неї

— Значить, його таки немає! Його таки не­має! — бурмотіла Софія. Вона ходила туди-сюди по загальній кімнаті, підіймала газети з підлоги й знову їх упускала, скидала з дивана шовкові подушки, зазирала під килим, загинаючи його кутики, стягувала зі шкіряного крісла клаптико­ву ковдру й струшувала її, висувала й засувала шухляди вбудованої в стіну шафи і знай бурмо­тіла, знову й знову: — Значить, його таки немає! Його таки немає!!!

Мама сиділа за обіднім столом і читала в ілю­строваному журналі роман із продовженням. Одна з тих шовкових подушок, які Софія роз­кидала по кімнаті, впала їй під ноги. Мама ви­зирнула з-за журналу.

— Ти знову що-небудь шукаєш, моя дорогень­ка? — поцікавилася вона.

Софія сприкрено бликнула на маму.

— Та я вже тисячу разів питала, чи хто-небудь бачив одне фото! — просичала вона. — А тепер ти мене питаєш, чи не шукаю я чого-небудь!

— Вибач, моя люба! — Мама закрила жур­нал. — Коли я зачитуюсь, весь світ довкола мене зникає. А яке ж це фото тобі треба?

— Одне з моїх фот! — нетерпляче вигукнула дівчинка. — Оту світлину, що дядечко Еді зняв мене вчора. Ту, де я в червоній піжамі сиджу на килимі в турецькій позі! Дві хвилини тому ця фотографія була в мене напохваті! Ось тутеч­ки! — Софія обвинувальним жестом показала на величезний чорний шкіряний диван. — І враз пропала! Мов крізь землю провалилась! Пропа­ла! Навіки пропала!

— Вона неодмінно десь вигулькне знову, — припустила мама.

— Але фотографія потрібна мені негайно, — не переставала скиглити Софія. — Цю ж секунду!

— А навіщо? — усміхнулася мама. — Хочеш знати, як ти виглядаєш, то поглянь у дзеркало!

— Ха, ха, як дотепно! — Софія закотила очі під лоба й страш­­но скривила рот.

— Радій, що маєш веселу матір! — втішила мама.

— Ти випробовуєш моє терпіння! — крикну­ла донька. — Фото потрібне мені тер-мі-но-во! За годину в нас редакційна рада. І те фото має бути надруковане у шкільній газеті. Бо ж я від минулого тижня там редакторка. А кожен новий редактор має представитися читачам своїм пор­третом!

— Ну то візьми якесь інше фото! — Мама по­казала на вели­­ку шафу, вбудовану в стіну. — Там відбитків твоєї милості цілі стоси.

— Але я хочу тільки це фото! — тупнула ногою Софія.

— А під диваном ти дивилась? — запитала мама.

Софія знову тупнула ногою.

— Я ж нічого не можу розгледіти під диваном! — вигукнула донька. — Бо він упритул до самої підлоги!

— То відсунь його, — порадила мама.

— Як його відсунути? — закричала Софія. — Ти ж бачиш, що перед цим клятим диваном ле­жить оцей клятий килим!

І дівчинка сердито сіпнула за бильце дивана, аби показати матері, що диван годі посунути че­рез товстий край килима.

— Ти підійми його, серденько, — порадила мама.

— Сама спробуй підняти цього ідіотського ящика! — вереснула Софія. — Він-бо важить цілу тонну!

— Коли б ти, серденько, — сказала, встаючи, мама, — позбулася отих слівець «клятий», «іді­отський», то в тебе не лишилося б жодної мож­ливості виражатися, чи не так?

— Ти випробовуєш моє терпіння! — крикнула Софія.

— Ти вже казала мені це, моє серденько, — зау­важила мама. — Не варто повторятися, бо це при­туплює гостроту виразів. І коли тобі, серденько, потрібна порада, то дозволь тобі підказати: якщо ти згорнеш килим, диван легко відсунеться.

— На тому триклятому килимі наставлено ти­сячу речей! — буркнула дівчинка.

— Ти перебільшуєш у двісті п’ятдесят разів, — зазначила мама.

Блиснувши на неї гнівним поглядом, Софія позсувала, по­знімала з килима — перебільшено при цьому пихкаючи — шкіряне крісло й тум­бочку, табуретку у вигляді верблюжого сідла й торшер, а тоді закотила килим до половини. Під­лога там, де він лежав, виявилася досить-таки запилюженою. Софія чхнула.

— Тікай звідси, люба, це діло не для тебе! — сказала мама.

Софія чхнула знову.

— Та тікай же, дорогенька! — нетерпляче по­вторила мама.

Софія промимрила:

— Кляте лайно! Тепер мені знову чхати не мен­ше тисячі разів! — І вийшла, ретельно чхаючи, із зали.