Ангели в намистах

Тихо, повільно й непомітно живуть люди з цієї книжки. Від початку ХХ ст. було модно знецінювати українське село. Але мистецтво, яке те село надихнуло й надихає, — видатне. Від Стефаника через Васильченка, Косинку, Яцкова й Тютюнника і дотепер, до Сергія Осоки та Власти Власенко, писалися такі психологічні новели. І перед Стефаником було село — мала батьківщина великих людей, просто ми його таким не бачили. Саме читання новел Олени Лотоцької допоможе відновити цей зв’язок (хто його мав) або набути свій новий зв’язок із тихим, повільним і складним життям у згоді з природою чи бодай не наперекір природі: «Жунко, попустіса, янтар не яблоня, щоліта не родітіме».

Тут діється й совершається людське життя у своїй повноті, без ейджизму, без глянцю, без пластмасових та силіконових рольових моделей. З шекспірівськими, а може, навіть античними пристрастями. Талимон із «Богом бути боляче» чи Ковалиха з «Двох Марій» — це ж характери рівня грецької трагедії, сильні й затяті. Здатні заректися і проклясти, спосібні на богословські суперечки з Богом — простацькі, але ж дошкульні. І з гіркущим присмаком долі-фатуму, якої конем не об’їдеш, навіть якщо в тебе в середині ХХ ст. був би той нереквізований кінь.

Тут не бояться смерті, сприймаючи її як частину життя, на рівні з народженням. Шанують право мати «дому» (так і кажуть: «іти до доми») і бути вдома. Тут у спільній праці і круглому, повторюваному щорік, циклі обрядів та свят дозрівають серцем, серед жалів і кривд, серед голоду й холоду, без особливої надії на майбутнє, виробляють себе і своїх дітей на справжніх людей — не велетнів, а щоденних стоїків. Їхніх батьків і дідів хотіли зробити рабами, відібравши по дорозі і спадщину, і віру, і мову. А вони зуміли виховатися по-Божому, вільними й цілісними, зі своїм кодексом честі: обачність, поміркованість, практична мудрість, противлення злу і вміння непохитно стояти за своє. Серед цієї поліської Йокнапатофи є й сусіди-зрадники, і лихі свекрухи, і тверді матері, які викидають із серця рідних дорослих дітей за непослух, є просто хруні. Є бідні і є багаті: «Як умер багатир — то зобравса всьой мир, а вмер бедняк — тульки пуп да дяк».

Поки у великих містах кар’єристи поспішно міняли один нігілізм на інший, тут завжди залишався моральний компас, інтуїтивна вразливість на несправедливості, всеобіймаюча глибина людяності, чуйність і вирозумілість до якоїсь рахубини, що наздоганяє кожного по-своєму, але непомильно. «Шось Буг у людіни забирає, а шось дає…»

Зміни в неназваній поліській стороні стаються помалу, навіть коли відбуваються війни й революції та розвалюються імперії. Ясно, що всі струси й катаклізми доходять і сюди, відгукуються тут. Але тутешні люди уміють проживати й темні часи, вміють підтримать людський дух у біді, накрити брезентом колодязь від радіації; тут самозарадність — то не фасонисте слівце, а спосіб життя багатьох поколінь. У такі моменти руйнування старого порядку сільська громада опиняється ніби поза часом і згуртовується ще дужче. «Цивілізація» зі своїми технологічними винаходами й катастрофами напливає сюди завжди з запізненням, навіть чорнобильський дощ.

Половина розгадки секрету цієї пекучої прози — у автентичності говірки, якою вона писана, а друга половина — у закручених сюжетах, що їх накреслила сама історія Кривавих земель, і тих насильницьких соціальних утопіях, які придумували деінде, в москвах і берлінах, а втілювати приходили сюди. Не з миром приходили:

«— І ти, дяковать Богу, живи приїхав… А навушо ж смерть за плечима прив’юз, га?!» — жінка зривається в голоси. «І де ж гето мого Талімона доля ходіт-бродіт? — розпач шматує батьківське серце. — Все не як у людей. Родівса всьой сіні, аж чорни, думалі вмре — виходілі. Був малим, лоша в руді копитом брикнуло, всі ребра поламало — вижив. Парубковав, у буйци так латіною голову розвалілі — з того світа витягалі. Женіца пора — мало не дітя вибрав: Луцю штирнадцатілітню, круглу сіроту, ні куска поля, ні полотна — принялі. В гармею забралі. Ранєніє в руку, слава Богу, сквозне. На іншому б як на собаци зажило — гетому п’ятерню одбаталі. Комісовалі. Пришов додому — совєти сєкретаром поставилі. Тут же ж хлопци з лісу: «Начальство — зерна дай!» Не змуг по-тіхому дать. Шамата вздрив. Десеть літ Сібиру. Дождаліса, а вун у хату ступив — і сина вбив. Не хотів, понятно, так вишло. Алє ж…»