Боги і монстри. Кн. 1. Книга Азраїла : роман

І Діанна

— Серйозно? Ви ж нібито прадавні воїни, що наганяють жах на всіх, а ти здригаєшся? Найгірше ще не почалося.

Я знову підняла кулак і цього разу зацідила йому в щоку. Його голова хитнулася вбік, а кістки затріщали від потужного удару. Кобальтово-синя кров забризкала дерев’яну підлогу кабінету, що розташовувався на горішньому поверсі габаритного маєтку. Небожитель, що сидів зв’язаний у центрі кімнати, струснув головою ще раз, остаточно отямився й витріщився на мене. Його лице заюшило кров’ю, а брови насупилися з болю.

— Твої очі, — промовив він, ледь ворушачи розбитими й набряклими губами, і замовк, аби сплюнути кров на підлогу біля моїх ніг. — Я знаю, що ти таке.

Він завзято боровся, його волосся злиплося від поту й крові. Руки були зв’язані за спиною, і м’язи напиналися під пошматованою тканиною колись пристойного костюма. Кімната, посеред якої він скоцюрбився на стільці, теж колись мала розкішний вигляд.

— Але це неможливо. Тебе не має бути. Іґ’Моррутени загинули під час Війни Богів.

Я не народилася Іґ’Моррутеном, але стала ним, і мене завжди виказували мої очі. Коли сердилася, чи відчувала голод, чи будь-як почувалася, крім буття смертною, вони світилися, як вогняні жарини, — одне з багатьох свідчень, що я вже не людина.

— А, так, Війна Богів, — схилила голову набік, розглядаючи його. — Не нагадаєш, як вона почалася? О, звісно: тисячі років тому ваш світ вибухнув, згорів та завалився на наш, руйнуючи життя й технології. Тепер ти та твій вид установлюєте тут правила, еге ж? Тепер світ дізнався про богів і монстрів, а ви стали великими благодійниками, що тримають усіх поганців під замком.

Я присунулася ближче, ухопившись за спинку стільця. Небожитель спробував відхилитися від мене.

— Ти в курсі, що сталося з моїм світом через ваше падіння? Доки ви відновлювалися, мій дім у пустелях Еорії охопила чума. Знаєш, скільки нас померло? Чи тобі байдуже?

Він не відповів. Я відштовхнулася від стільця й підняла руку, вологу від його крові.

— Я так і думала. Що ж, у тебе блакитна кров… мабуть, і справді все — не те, чим здається.

Я присіла біля нього, відчуваючи, як тріскотять уламки скла під каблуками. Світло падало тільки з коридору, проникало крізь відчинені двері й освітлювало розгромлений кабінет. Підлога була всипана сторінками з книг й уламками розтрощеного стола, на який я жбурнула мого суперника.

Ми прийшли сюди саме через небожителя, і хоча було малоймовірно, що той артефакт, який шукає Кейден, тут, але я однаково перевірила. Відлупцьований мною і зв’язаний небожитель мовчки спостерігав, як я обшукую руїни кімнати. Непохитний вираз його обличчя слугував щитом, за яким він приховував справжні емоції.

З нижніх поверхів долинули останні крики інших мешканців будинку. Пролунали постріли, а потім — зловісний сміх. Я підійшла й поклала руки небожителю на плечі, його очі блищали гнівом. Одним плавним рухом перекинула ногу через його стегна й осідлала їх.

Він різко підвів голову та глянув на мене з абсолютною огидою й збентеженням.

— Ти вб’єш мене?

Я похитала головою.

— Ні, поки що ні.

Він спробував відсахнутися, та я схопила його за підборіддя й змусила дивитися на мене.

— Не хвилюйся. Боляче не буде. Мені лише треба пересвідчитися, що ти справді той, кого ми шукали. Потерпи. Я мушу зосередитися, аби це спрацювало.

Кілька порізів вкривали його обличчя, з одного з них цебеніла кров. Я схопила його за підборіддя й обернула голову набік, а далі нахилилася й провела язиком уздовж рани. Не встигла я й оком змигнути, як мене виштовхнуло з кабінету в його спогади.