Кістяна вежа

Урбмортіс

Скупе сяйво щербатого місяця пестило схили пагорбів, древніх, як світ. Пагорби ці були роз’їдені могилами і катакомбами, зловісними й холодними; іноді від них віяло блаженним потойбічним спокоєм, що полонив, вабив і спокушав залишитися тут назавжди, а іноді — забобонним жахом. І те, й інше відчуття зазвичай змушувало випадкових мандрівників зі світу живих оминати ці землі віддаленими дорогами.

На пагорбі з найкрутішими схилами височіла Кістяна Вежа Урбмортіса, великого міста некромантів. Коріння цієї вежі сягало найпотаємніших глибин земних надр, фундаменти її покоїлися на прахові тисяч поколінь. Ходили чутки, що підземні поверхи досягали світів демонічних, проте, ясна річ, окрім адептів тління, котрі в цій вежі мешкали, ніхто не міг такі чутки підтвердити або спростувати. Самі ж адепти надмірною балакучістю не вирізнялися, як і годиться Живим серед Мертвих і Мертвим серед Живих.

Останні декілька століть Урбмортісом владарювали Всетлін і його сестра Моріарна. Втім, вони не були властителями міста в прямому сенсі — формально Урбмортіс належав усім некромантам і всім мертвим, — радше хранителями, намісниками богів Смерті.

Від Кістяної Вежі, неначе кола на воді, ширилися кладовища. Бути похованим на цих землях завжди вважалося за велику честь. А за потреби всі мерці, що знайшли тут свій спочинок, могли бути Підняті на захист міста, проте потреби в цьому не виникало вже дуже, дуже давно.

«Достатньо давно, аби скоро це знову знадобилося…» — невесело подумала Моріарна, йдучи в темряві цвинтарною стежиною.

Щось не подобалося їй в Некросфері останнім часом, проте вловити, що ж саме, ніяк не вдавалося. Вона спершу припускала, що причиною неспокою стала жахлива битва під Астрою, за кількасот кілометрів від Урбмортіса. Про ту битву вже знали всі мертві, проте після подій учорашньої ночі неспокій лише наростав. Моріарну це бентежило — надто явними були лихі вісники як для звичайних баталій, що то тут, то там завжди спалахували, мов багряні іскри, на полотні світу, й так само швидко, у порівнянні з мертвотною вічністю, згасали.

«Скоріше б повернувся брат. Він, безсумнівно, зуміє все з’ясувати…»

Всетліна не було в місті вже кілька ночей. Він подався в мандрівку на прохання мешканців одного із західних князівств — Люмії, де вирішити тривалу суперечку між спадкоємцями могло тільки втручання некроманта, який би призвав дух почилого правителя і змусив його виголосити остаточний заповіт. Гільдія місцевих алхіміків була вкрай зацікавлена в припиненні розбрату, тому що доки потенційні князі і княгині займалися інтригами і безкінечним з’ясуванням власного статусу, в місті царював хаос, і фанатики якогось нового культу противників окультних наук вже тричі спалювали лабораторії гільдії, за нестачею розуму прирівнюючи алхімію до численних гілок зловісної магії. Всетлін, який не надто любив мандрівки, після тривалих роздумів усе ж таки вирішив, що мішок алхімічного золота — достатньо вагомий аргумент і, призвавши Кістяного Дракона з Цвинтаря Проклятих, верхи вирушив у дорогу.

Моріарна не стала розпитувати душі спочилих — вона була більш ніж впевнена, що ті й самі не зуміють поки що дати пояснення своїй ледь уловимій тривозі. У вкрай похмурому настрої вона вирушила додому, з тінню усмішки подумки зауваживши, що «піти додому» — це ще один евфемізм для слова померти.

Раптом її увагу привернув несподіваний замогильний холод, що виплеснувся з глибин землі і крижаною хвилею розлився над місцевістю. Вона ковзнула поглядом по рядах столітніх надгробків і нарешті віднайшла винуватця. Прозора постать неупокоєного, що іскрилася в блідому сяйві місяця, пливла в кількох сантиметрах над землею, безперешкодно проходячи крізь надгробки і чагарники. Його довге волосся й ефемерне напівзотліле лахміття, в яке привид був убраний, розвівалося невидимим вітром, а риси обличчя спотворювали якісь невідомі страждання.

— Слава Смерті, — мовила Моріарна. — Слава неприкаяним духам, що блукають світом у темряві ночі.