Це кохання, крихітко

Минулого Гелловіну

Я негайно пошкодувала про своє рішення.

Коли переді мною відчинилися парадні двері двоповерхового мінімаєточка, що його Бронвін орендувала на Airbnb, я побачила своїх однокласників: усі в костюмах, у яких не соромно було би прийти на вечірку навіть у Голлівуді. І мене раптом пройняло страхом.

Вони сміливі. І приголомшливі.

А я... ні.

Я прийшла вдягнена у грабіжницю. Створення цього костюма потребувало неабиякої креативності: беремо чорні джинси, чорний гольф, чорні черевики, чорну в’язану шапку та рукавички, а також фетрову п’ятибаксову маску з Amazon, і — вуаля! Викрутилася, знайшла бюджетний варіант.

І я справді так одяглась.

От тільки не стала брати з собою наволочку, напхану фальшивими грошима, бо таких наволочок у мене дві, й обидві — із квітчастим візерунком, що трохи зіпсувало б образ «грабіжниці». А ще боялася, що з наволочкою щось трапиться, а в Target цей набір більше не продається. Та це не означало, що мені начхати, що мене запросили на одну з тих славетних вечірок Бронвін Кемпбелл, адже мені не було начхати.

Ой як не начхати.

Та водночас я не хотіла, щоби з мого вигляду стало зрозуміло, що це запрошення для мене має значення. Ну, тобто, якби я прийшла в якомусь надзвичайно складному костюмі — скажімо, трону із «Гри престолів», — то мої однокласники просто не зводили би з мене глузливих поглядів, адже всі ці гелловінські перевдягалки для дітлахів, а ми ж старшокласники престижної академії Баррінґтон. Що означає «ми вже не діти». Навіть якщо шістнадцять мені виповниться лише за кілька тижнів.

Одне слово, я знову вдалася до перевіреної стратегії «не треба мати такий вигляд, наче дуже стараєшся», що неодноразово доводила мені свою ефективність раніше.

Але не сьогодні.

Бо всі вони були вдягнені так, наче приперлися, бляха, на бал Інституту костюма музею «Метрополітен».

А я, коли не брати до уваги фетрової маски, була у своєму повсякденному одязі.

Величезна помилка. Та, здається, цього ніхто й не помітив.

Гості вечірки, неуважно на мене глянувши, поверталися до того, що робили доти, хай навіть вони нічого й не робили.

Чи добрий це знак? Хз.

Шлунок мені трохи закрутило. Далося взнаки друге невдале рішення цього вечора — поцупити маленьку пляшечку піно-ґріджіо з доволі великої колекції вин, що їх роздають під час авіаперельотів і яка належала Теї — моїй сусідці по кімнаті. Тея тримала ці вина у квадратному холодильничку, схованому в її шафі.

Ще на першому тижні навчання вона мені сказала, що я можу взяти одну, якщо хочу, тож технічно це навіть крадіжкою не було. Потім про це більше не згадувалося, а наші стосунки в підсумку звелися до ввічливого вітання в тих рідкісних випадках, коли ми з нею перетиналися. Тож на 100 % я не була впевнена. Але мені справді потрібно було набратися сміливості перед походом на цю вечірку.

Ну, і я взяла пляшечку.

До цієї престижної школи в Коннектикуті я приїхала лише в червні, але всю свою увагу як влітку, так і зараз, восени, приділяла тому, аби не провалитися у навчанні — спілкування з однолітками до моїх пріоритетів не входило.

Й ось результат: провівши тут п’ять місяців, я не маю жодного друга й, мушу визнати, почувалася дуже самотньою. А сьогодні випала нагода це змінити. Адже на мою електронну пошту прийшло запрошення від Бронвін — вона вперше мені щось написала.

А Бронвін ніхто й ніколи не відмовляв.

Принаймні я про це не чула.

Вона була дочкою магната в галузі нерухомості й вважала себе дуже перспективною б’юті-інфлюенсеркою з — як вона обожнювала всім нагадувати — більш як двадцятьма тисячами підписників.

«І їхня кількість зростає!»

А тут я, яка востаннє постила щось в інстаграмі два місяці тому.

Це було фото мого сніданку. Аж чотири вподобайки отримала, одна з яких — від мами.

Раптом серце тривожно загупало і я почала пітніти.

Мій погляд забігав просторою вітальнею, не знаючи, на чому спинитися — так багато всього там відбувалося. Оглушливий шум музики. Дим найрізноманітніших сигарет, деякі з них навіть не заборонені.

І костюми... Ох-хо-хо.