Це Крістмас, крихітко

19 грудня

Ти винна мені Різдво!

Артур Чакрабарті Вотеркресс уп’явся в мене поглядом своїх темно-карих очей, які випромінювали таку лють і обурення, яких годі було сподіватися від хлопця зростом метр сімдесят п’ять і вагою меншою, ніж в однорічного німецького дога. До речі, це лише моя здогадка; насправді я не важила ні Артура, ні німецьких догів, але ви зрозуміли, що я маю на увазі. А його бездоганний британський акцент укупі з краплею слини в лівому кутку рота ставили під сумнів будь-які спроби Артура мене залякати. Сказати щиро, йому взагалі пощастило, що я не розреготалася йому просто в залите рум’янцем обличчя.

Або, можливо, якась частина мене досі не могла усвідомити той сюрреалістичний факт, що він тут. В Оклагомі. У моєму рідному містечку. На подвір’ї готелика бабусі Джо, де, як я тепер знаю, він зі своєю тітонькою проведе канікули.

Прекрасно. Просто, бляха, прекрасно.

І ще одне — Артур слушно казав. Я справді винна йому. Не обов’язково «Різдво» — що б це не означало, — але мушу принаймні перепросити, і не за те, що кинула його після того випадку з бджолою. Я справді перепросила б, якби він не втік, наче розлючений півень.

— Артуре… — примирливо промовила я.

Та він не дав мені нічого сказати.

— Ні! — хлопчина підняв палець.

Вказівний палець. Артур ніколи не опустився б до того, щоб тикати комусь фак. Це для різних недоумків і спортивних фанатів — я колись випадково почула, як він каже це комусь у школі, і була переконана, що для нього це синоніми.

— Ми з тітонькою не опинилися б у пастці на весь наступний тиждень у цьому богом забутому містечку заради так званого американського Різдва, якби не гори твоєї брехні, що привели нас сюди!

Ага, зрозуміло. Тут він теж слушно казав. Я терпіти не могла, коли він справді мав рацію, а не просто так вважав, що, зрештою, траплялося завжди. Але «гори брехні» — це навіть для нього перебір.

Я постукала об свою ногу порожньою пластиковою чашкою. Тільки-но підійшла наповнити насінням годівничку, як до мене причепився Артур, який дочекався, поки закінчиться сніданок, після чого загнав мене в кут.

— Мені справді шко… — знову спробувала я.

— Перепрошуваннями справу не залагодиш, Фінлі Браун.

Ух ти, повне ім’я. Універсальний сигнал про халепу. Чудово. Здається, приязнь, що зародилася між нами десять днів тому, коли ми спільними зусиллями рятували бджолу, випарувалася.

— Що ти хочеш, аби я зробила? — запитала безпомічно та не приховуючи дедалі сильнішого роздратування.

— Я хочу справжнє американське Різдво і хочу, аби ти мені його показала. Ти мені винна це. Ти винна мені й моїй тітці справжнє американське Різдво. Як на вашому брехливому сайті, який ви всім показуєте.

— Це не брехли…

Його очі обурено розширилися, і він тицьнув мені під ніс свій телефон, на екрані якого побачила ідилічне зображення Головної-вулиці-містечка-на-Різдво — наче кадр із кінострічки.

Гаразд, визнаю, це справді кадр із фільму, а не фото. Й оскільки це зображення з’явилося на офіційному сайті міста, то це серйозне порушення протоколу. Хоча нікого з відповідальних осіб це не хвилювало.

Ну гаразд, гаразд. Як колишня стажистка міської ради, у якої досі були всі паролі доступу до вебресурсів, це я завантажила це фото — разом з кількома іншими, що розташувалися в широкому спектрі від «трохи оманливих» до «безсоромно брехливих», — але на свій захист скажу: мені й на гадку не спадало, що хтось утне те, що втнули Артур з його тітонькою: насправді настільки повірить у ці картинки, що прилетить до Оклагоми аж із Коннектикуту у сподіванні пережити різдвяний досвід, який був лиш ілюзією, створеною невгамовною капіталістичною системою задля конвертації відчуття ностальгії у прибуток і створення невиправданих очікувань. Крім того, можна було почитати відгуки на Yelp (а ті аж ніяк не позитивні).

Та я не збиралася вказувати Артуру на його помилки, натомість прикусила губу.

— Ну? — спитав він. — Що скажеш?

Жодного пристойного слова.

— Може, просто повернете гроші?

— Ні. Ми не можемо.