Подвиги Геракла: Стратегія перемоги у міжнародних відносинах

Вступне слово

Коли дипломат стає філософом та істориком, то повер­та­єть­ся до джерел. Бо ключове в дипломатії — це питання про суб’єктність. Питання про місце твого народу і твоєї держави у світі. Чутності його оповіді про себе і про світ. А це питання філософії, історії та культури. Питання досвіду спільноти і його визнання іншими. Здатності цей досвід зробити значущим для інших.

Але важливим є й інше: коли дипломат стає фі­лосо­фом та істориком, наше мислення огортається плот­тю. Бо дип­ло­мат знає, як принципи й досвід вті­люються на практиці, проростають у землі — як рос­лини. Дипломати часто підхо­дять близько до вул­канів, які змінюють час. Історія дуже кон­кретно вписана в їхній календар.

Данило Лубківський пише книгу, якої раніше ніхто з нас не писав. Ані дипломати, ані історики, ані філософи. Це мис­лення, оповите реальністю; але це реальність, прошита сенсом.

І водночас у цій книзі відчуваєш дихання нашої традиції. Тут є чимало імен, які ви знаєте. І чимало тих, про які ви ніколи не чули.

Бо, зрештою, настав час описати (чи переописати) ук­ра­їнсь­ку інтелектуальну традицію. Не окремо філософію, істо­рію літератури, історію культури, історію дипломатії, а традицію, яка, мов басова пар­тія, нечутно пронизує всі ці способи думання і спо­соби буття. Традицію, яка йде крізь історію, літе­ратуру, філософію, богослов’я, дипломатичну практику, крізь текс­ти, написані різними мовами і в різ­ні періо­ди. Таку історію намагалися писати в різний час та у свій спосіб Дмитро Чижевський, Іван Лисяк-Рудниць­кий, Юрій Шевельов, Микола Зеров, Валерій Шевчук, Наталя Яковенко та інші. Але вони здебільшого обмежувалися або цариною філософії, або історіографії, або літератури, або політичної думки.

Настав час мислити про ці речі глобально. Про думки, обплетені літературою; про метафори, прорізані концептами; про історичні методології, за якими стоять метафізичні інтуїції.

Добре, що цю спробу зробив дипломат, бо завдання дип­ломата — зробити свою державу захищеною ззовні. А захищеною вона буде, тільки якщо ти зробиш її видимою. Якщо зможеш сказати на весь світ: «Я тут, я свого не віддам».

Тому дипломати в нашій культурі дуже часто й були носіями питання «Хто ми є?».

Добре також, що цю спробу зробив державець, бо ми в Ук­раї­ні й досі не можемо подолати колоніальної недовіри дер­жавців до інтелектуалів і навпаки. У нас і досі держава будується на інтуїціях та емоціях, а не на думках і сис­темах, а інтелектуали вважають, що політика — брудна справа, а не громадянська відповідальність.

Час, давно час, цю недовіру долати.

Нарешті, добре, що цю спробу зробила людина, яка любить грецькі міфи. Бо грецькі міфи з нами з дитинства. І вони з дитинства задають нам моделі тлумачення нашо­го життя.

Кожне міркування про грецькі міфи — це немов повер­нення до дитинства, але із серйознішими питаннями.

Серйоз­нішими, ніж наша дорослість.

І ще одна важлива річ. Міфи переважно розповідають про подвиги героїв. Герой у міфологічних сюжетах — це той, хто кидає виклик сильнішому за себе. Сильнішим сти­хіям, сильнішим звірам, сильнішим богам. Герої сміливі, й тому завжди мають щастя, як сказав класик. Вони не завжди перемагають сильніших, але в бою здобувають собі славу. Бо слава — це продовження життя навіть там, де воно закінчується. Це смертне безсмертя.

Подвиг — це дії, про які не можна мовчати. Це дії, які самі породжують мову. Які виборюють життя спільноти з вічного мовчання небуття.

Українська інтелектуальна традиція — теж, певною мірою, подвиг. Бо вона поставала й розвивалася — як і багато що в нас — не завдяки, а всупереч. Це буття всупереч, мислення всупереч.

Наш обов’язок — говорити про неї. В різний спосіб, різними стилями, з різною акустикою.

Бо ми маємо віддати саме їй ту славу, на яку вона заслу­жила.

Володимир Єрмоленко