Перша кров

Присвячується Філіпу Классу та Вільяму Тенну: кожному — по-своєму.

Передмова

В літку 1968 ро ку двадцятип’ятирічний я, захистивши дипломну ро боту з творчості Гемінґвея і здобувши ступінь магістра американської літератури, вступив в аспірантуру Пенсільванського університету, де взявся писати дисертацію про Джона Барта. Проте моїм справжнім, потаємним прагненням завжди було стати письменником.

Розуміючи, що небагато письменників живуть зі свого ре месла, я вирішив стати університетським викладачем літератури, щоб постійно б ути серед книжок і мати час на письмо. Один з моїх старших колег — Філіп Класс, ширше відомий як письменник-фантаст Вільям Тенн, — щедро ділився зі мною порадами стосовно технік письма, наголошуючи, однак, що може навчити лише як, а не про що писати.

Але все ж — про що?

Волею випадку по телевізору мені трапилась передача, яка змінила моє життя, — вечірні новини на каналі CBS. Того задушливого серпневого вечора ведучий Волтер Кронкайт зіставив у випуску дві події, і це справило на мене незникоме враження.

Перший сюжет б ув про запеклий б ій у В’єтнамі. Впрілі американські вояки серед джунглів відстрілювалися від ворожої навали. Кулеметні черги спінювали б агнюку, решетили листя на деревах. Санітари повзли ря тувати поранених. Вимагаючи авіапідтримки, волав у передавач координати командир загону. На лицях б ійців — разючі втома, рішучість і страх.

У другому сюжеті точилася зовсім інша б итва. Того спекотного літа американськими містами прокотилася хвиля насильства. Як у нічному кошмарі, на екрані по охоплених пожежами вулицях з автоматами в ру ках ішли нацгвардійці. Остерігаючись снайперів, що могли чаїтися серед побитих машин і ру їн, вони ра з по ра з ховалися за уламками стін.

Кожна окремо з цих історій засмутила б мене, якби вони не б ули подані в отакому світлі. На мить мені здалося, що коли вимкнути звук і не чути пояснень ре портерів про те, що діється на екрані, то все це можна запросто сприйняти за кадри з того самого ре портажу: запеклий б ій на околицях Сайґона і заворушення всередині нього. Або ж заворушення в якомусь американському місті і кровопролитна б итва на його околицях. В’єтнам і Америка.

Таке зіставлення навело мене на думку написати книгу, в якій В’єтнамська війна в прямому сенсі перенесеться в Америку. Бойових дій на американській землі не б уло ще від закінчення Громадянської війни в 1865 ро ці. Оскільки Америка б уквально ро здиралася надвоє через в’єтнамське питання, я подумав, що настала пора для ро ману, який б и показав цей світоглядний поділ нашого суспільства, в подробицях змальовуючи жахіття війни.

За головного героя я обрав ветерана В’єтнамської війни, «зеленого б ерета». Виконавши низку складних місій і пройшовши полон, він повертається додому, де його нагороджують найвищою військовою відзнакою — медаллю Пошани. Втім, із Південно-Східної Азії він привіз посттравматичний стресовий ро злад. Охоплений жахіттями війни, озлоблений б айдужістю, а подекуди й ворожістю співвітчизників до жертви, принесеної в ім’я б атьківщини, він покине осоружне йому суспільство й подасться в мандри рі дною землею. Він відпустить волосся, покине голитись, а всі його пожитки вміщатимуться в згорнутий спальник, який він носитиме на плечі. Він стане схожим на того, кого пізніше прозвуть хіпі, й виступить своєрідним символом незгодних.

А зватимуть його… Про ім’я мене питають найчастіше. В аспірантурі серед іншого я вивчав французьку мову. Одного дня, виконуючи домашнє завдання, я здивувався рі зниці між написанням і вимовою прізвища автора, про якого читав, — Артюра Ре мбо: Rimbaud. А вже за годину, повернувшись із закупів, моя дружина ро зповіла, що взяла яблук нового сорту — рембо. Зіткнувшись, прізвище поета і назва сорту яблук потужно зрезонували в моїй голові.