Зуби тигра

Розділ перший.

Д’Артаньян, Портос і Монте-Крісто

О пів на п’яту, коли префект поліції, мсьє Демальйон, іще не повернувся, його персональний секретар упорядкував на столі листи та реляції, котрі він переглядав, подзвонив, і, звертаючись до судового пристава, який увійшов, сказав:

— Мсьє префект запросив на п’яту годину кількох людей; ось їхні імена... Зробіть так, аби, з’явившись, вони чекали окремо один від одного, передайте мені їхні візитівки.

Судовий пристав пішов. Секретар попрямував до маленьких дверей, які вели до його кабінету. У цей час знову відчинилися двері, пропускаючи особу, яка зупинилась біля входу. Цей чоловік нетвердо тримався на ногах і притулився до спинки крісла.

— О, це ви, Веро, — сказав секретар. — Але що це? Що з вами?

Інспектор Веро був кремезним чоловіком із широчезними плечима і барвистим обличчям. Либонь, його переповнювала якась сильна емоція, бо обличчя, помережане нитками крові і зазвичай набрякле, здавалося майже блідим.

— Ні, нічого, мсьє секретарю.

— Де ваш звичний свіжий колір обличчя? Ви немов посиніли... І ці краплі поту...

Веро витер піт хусткою і, ніби опанувавши себе, відповів:

— Легка втома... Я трохи перевтомився за ці дні... Я хотів будь-що-будь розкрити справу, яку доручив мені мсьє префект... усе ж таки це дивно... що зі мною сьогодні...

— Може, вам ліків?

— Ні, ні. Я краще випив би.

— Склянку води?

— Ні, ні...

— А чого ж тоді?

— Я хотів би... хотів би...

Його голос затремтів. Він виглядав стурбованим, наче раптом не міг сказати нічого іншого. Але, знов опанувавши себе, запитав:

— Мсьє префект іще не повернувся?

— Ні. Він буде о п’ятій годині. В нього важливе засідання.

— Так... Це... Дуже важливо. Мене він теж запросив. Але я маю бачити його до цього. Мені так треба його побачити!

Секретар допитливо поглянув на Веро і сказав:

— Ви такий схвильований! Отже, ваше повідомлення становить неабиякий інтерес?

— Величезний інтерес. Ідеться про злочин, який було скоєно місяць тому, рівно місяць... І про те, щоб завадити двом убивствам, пов’язаним із цим злочином, призначеним на цю ніч... Так, так, цієї ночі, якщо ми не вживемо заходів.

— Зачекайте, сядьте, Веро.

— Ох, усе це так пекельно склалось! Ні, ви не можете собі уявити...

— Але позаяк вас попередили, Веро... оскільки префект збирається дати вам повну владу...

— Авжеж, звісно... звісно... Але все одно страшно подумати, що можу не зустріти його. Тому мені спало на думку написати йому цього листа, в якому розповів усе, що знаю про цю справу. Так було безпечніше.

Він простягнув секретарю великий жовтий конверт і потім додав:

— Ось іще коробочка, я поставлю її на стіл. У ній річ, яка послужить доповненням і поясненням до листа.

— Але чому ви не збережете це при собі?

— Я боюсь... За мною стежать... Хочуть позбутись мене... Я не матиму спокою, поки не поділюся з кимсь цією таємницею.

— Не бійтесь, Веро. Мсьє префект не спізниться. А ви поки що пішли б і прийняли ліки.

Здавалось, інспектор перебував у нерішучості. Він знову витер чоло, на якому з’явились краплі поту. Потім випростався і вийшов.

Залишившись наодинці, секретар сховав листа в об’ємну теку, розкладену на столі префекта, і вийшов через двері, що сполучали його з особистим кабінетом.

Не встиг він зачинити їх, як двері до передпокою знову відчинились, і до них, похитуючись, увійшов інспектор:

— Мсьє секретарю, мабуть, краще, щоб я показав вам...

Нещасний був блідим. Зуби його цокотіли. Помітивши, що кімната порожня, попрямував до кабінету секретаря. Але ним оволоділа слабкість, тож опустився в крісло, де залишився сидіти без сил, і залопотів тремтячим голосом:

— Що зі мною... Мене що, отруїли? О! Я боюсь... боюсь...

Поруч стояв стіл. Він схопив олівець, підсунув блокнот і став писати. Але тут же невиразно прошепотів:

— Ні, навіщо... мсьє префект прочитає мого листа... Що зі мною? Я боюсь...

Зібравшись із силами, він піднявся і вимовив, намагаючись промовляти чітко:

— Мсьє секретарю, потрібно... потрібно сьогодні... сьогодні вночі... Ніщо не зможе завадити...