Заради ночі кохання : роман

Фея кохання

Ти чуєш, Нінон, як грудневий дощ тарабанить об шибку наших вікон? Як у довгому коридорі вітер на щось скаржиться? Цей похмурий вечір наче схожий на ті, коли бідняк тремтить від холоду перед дверима багатія, а той витанцьовує в яскравому світлі позолочених люстр на балу.

Роззуй свої атласні черевички, скинь своє багате вбрання й сядь мені на коліна ось тут, біля палаючого вогнища. Розкажу тобі казку, чудову оповідку про маленьку чарівну фею.

Колись, давним-давно, на височенній горі стояв старий замок — темний і похмурий, із баштами, валами та підйомними мостами, які приводили в дію важкими ланцюгами; удень і вночі на його зубчастих стінах стояли вартові в сталевих обладунках, і лише вони мали доступ до власника замку графа — Анґерана.

Якби ти побачила, Нінон, цього старого лицаря, коли він прогулювався довгими галереями, якби почула гуркіт його уривчастого та погрозливого голосу, то затремтіла б від страху, так само, як тремтіла його небога — благочестива й мила дівчинка Одетта.

Може, тобі доводилось колись бачити, як уранці, з першим поцілунком сонця, у кропиві й колючому чагарнику розквітає маргаритка? Ось так, Нінон, розквітала серед неотесаних лицарів юна дівчина. У дитинстві, коли, бавлячись, раптом бачила дядька, одразу переставала гратися, і її очі наповнювалися сльозами.

...Минали роки, дитина підросла, стала вродливою дівчиною; з її грудей уже починали вириватися невиразні зітхання, але щоразу, коли бачила графа Анґерана, її охоплював іще дужчий страх.

Жила вона у віддаленій башті й цілими днями вишивала красиві хоругви. У хвилини відпочинку молилася Богу й милувалася з вікна смарагдовими полями та блакитним небом. Уночі часто підводилася з ліжка і дивилася на ясноокі зорі; серденько шістнадцятирічної юнки злітало до небесних просторів і запитувало сяйливих сестер, що її могло так збентежити?

Від безсонних ночей, від перших сплесків кохання їй хотілося кинутись на шию старому лицарю, але його сувора мова та холодний погляд зупиняли її, і юнка, тремтячи від хвилювання, знову бралася за вишивання.

Тобі шкода бідну дівчину, Нінон, еге ж? Одетта нагадувала свіжу забальзамовану квітку зі зневаженим сяйвом та ароматом.

Якось, коли засмучена юнка мрійливим поглядом спостерігала за польотом двох горлиць, від підніжжя замку до неї долинув чийсь ніжний спів; вона нахилилася з вікна й побачила вродливого юнака: своєю піснею він, як їй здалося, просив дозволу на нічліг. Не розуміючи слів, усе ж таки прислухалася; ніжний голос співака так схвилював молоде серце, що сльози почали повільно стікати по щоках дівчини на гілочку майорану, яку тримала в руці.

Проте ворота замку не відчинилися, а озброєний вартовий гукнув зі стіни:

— Іди геть! Доступ у замок лише для воїнів.

Одетта все ще споглядала вниз, немов зачарована. Зрошена сльозами гілочка майорану випала з її руки до ніг юнака. Той підвів голову, побачив біляву дівочу голівку, поцілував квіточку й пішов, обертаючись на кожному кроці.

Після цього Одетта довго молилася. Дякувала Богу, хоча не знала за що. Почувалася дуже щасливою, не тямлячи причини радості. А вночі їй приснилася в чудовому сні гілочка майорану, що випала з її руки; ніжні пелюстки квіточки раптом затремтіли, і з неї вийшла крихітна фея з вогняними крилами, у вінку з незабудок, у довгій зеленій сукні кольору надії.

— Одетто, — мелодійним голоском мовило чарівне створіння, — я фея кохання. Це я послала до тебе сьогодні вранці Луї — юнака з ніжним голосом. Я побачила твої сльози й мені закортіло їх осушити. Я витаю над землею, поєднуючи серця закоханих; я прилітаю в розкішні маєтки й хатинки бідняків і, буває, поєдную святими сімейними узами царський скіпетр із селянською лопатою. Я всипаю квітами шлях тих, кого полюбила, одягаю на них коштовні ланцюги, і їхні серця тремтять від радості та любові. Я всюди: у придорожньому чагарнику, у вилискуючих головешках зимового вогнища, у складках шлюбного ложа — і скрізь, де ступає моя нога, народжуються поцілунки та ніжні розмови. Не плач, Одетто: я тут, я висушу твої сльози.