Крик

5 вересня

Ноги маленького хлопчика. Цього я справді не сподівалася.

— Ви Жудіт Паскуал?

Жудіт із подиву хапнула набагато б ільше повітря, ніж могла вдихнути. Що тут ро бить той хлопчик?

— Вибачте, ви не відповіли мені. Ви Жудіт Паскуал, так?

Жудіт ра птом прокинулася:

— Так-так, це я!

— Гаразд. Тут невелика черга, слід зачекати… можливо, пів годинки.

— Пусте.

Жудіт глянула на почекальню. Кажуть, невелика черга. Якщо не перейматися… Потім глянула на двері й побачила, що їх аж троє, на кожних прізвище, одне з тих, які видно на табличці коло вхідних дверей. І тільки одне жіноче ім’я. Сюди вона й зайде. Жудіт сіла в глибині на одне з двох вільних місць. Вибрала жінку, бо й сама б ула жінка, а ми, жінки, не дуримо себе, бо подумала, що з кількох психологів у цій консультації вона зрозуміє мене найкраще, бо ми, жінки, краще ро зуміємо одна одну. А ще й тому, що моя ро зповідь б ільше годиться до жінки, я б не знала, як ро зповісти про це чоловікові.

І тепер, коли вже сиділа, знову побачила коло себе хлопчика, що дивився на неї, бо діти завжди заглядаються на щось нове, скажімо, на Жудіт, нову людину в почекальні. Що в б іса тут ро бить цей хлопчик? Це він прийшов до психолога чи його мати? Надто малий, щоб іти самому, але як можна спокійно ро змовляти з психологом, якщо поряд дитина? Хай там як, але Жудіт дивилася не у вічі хлопчика, а на його ноги, що б овтались уперед і назад. Ноги в сандалях. Ноги, до ре чі, взуті. Ноги… Досить, досить, досить, Жудіт, досить!

Жудіт на мить заплющила очі, а ро зплющивши, дивилася в інший б ік. Якби тут б уло якесь інше вільне приміщення… але поряд із нею сиділо ще двоє людей і дивились, звичайно, на хлопчика. Ні-ні, вона не дивитиметься в той б ік.

Не дивись, благав Жудіт Марті, взявши її за підборіддя й повертаючи обличчям до себе, благаю тебе. Намагався відвести її, але марно. Не дивися, будь ласка, хай йому б іс, Жудіт, не дивися, ходімо зі мною, ходімо. Проте вона мов прикипіла до підлоги, він не знав, як зрушити її, і зрештою потягнув силоміць, але на це пішло б агато, дуже б агато часу. Чому, коли дивишся на щось, час зупиняється і здається, ніби страхітлива мить не скінчиться ніколи?

Марті. Ноги хлопчика в сандалях підіймались і опускалися, вперед і назад. Йому, мабуть, років чотири або п’ять. Менший за того, а може, такий самий. Не знаю. Давніше Жудіт уміла вгадувати вік і дітей, і дорослих. Звичайно визначала точно. А тепер їй щоразу важче вгадати вік. Тепер тільки вона видається страхітливо старою.

Жудіт почала по-справжньому пізнавати Марті, коли з’ясувала, що життя — це не все, що минуло, а те, що почнеться відтепер. Адже я ще й досі не знаю, чи можна назвати життям те, що б уло давніше. А те, що сталося два тижні тому, безперечно не є життям. Жудіт уже двадцять ро ків, як одружена з Едуардом, і сюди треба додати ще пів ро ку, як вони жили ра зом. Були дуже молоді. Обоє закінчили вивчати каталанську філологію і обоє одразу знайшли ро боту, він — коректора у видавництві, а вона — викладача в приватній середній школі. Тоді ми сказали собі, що шукаймо квартиру, нашим б атькам-матерям це не подобалося, але ми однаково вчинили по-своєму. Таж хіба в такому віці ще чекають, щоб хтось підказав, що ро бити? Отже, ні, ми не взяли шлюб, бо не мали в ньому ніякої потреби. Батько-мати Жудіт змирилися зрештою навіть із цією ре альністю. Натомість б атько-мати Едуарда дуже довго сердилися на нього. Називали Жудіт його подругою й не відступали від цього. А її б атько-мати ходили на меси, де на гітарах грали пісню «Кумбая» 1, й казали доньці, що ми дивуємось, чому ти чиниш отак: адже ти віриш у Б ога. А Жудіт думала, що вже не знає, у що вірить насправді.

Натомість б атько-мати Едуарда мали затяту вдачу, їм б уло дуже важко змиритися, що син вирішив обрати каталанську філологію, — таж ти, сину, з нею нікуди не поткнешся, — але набагато важче — бачити, що син живе з жінкою, не взявши шлюбу з нею, де це б ачено, і що ми тепер скажемо дідусю й б абусі.