Кульбабове вино: повість

Кульбабове вино

Був тихий ранній ранок, і містечко, ще оповите темрявою, безтурботно спочивало. У повітрі вчувалося літо, і вітрець віяв по-літньому, і все навколо повільно й розмірено дихало теплом. Досить було встати з ліжка й визир­нути у вікно, щоб побачити: це ж і є початок справжнього вільного життя, перший ранок літа.

Дванадцятирічний Дуґлас Сполдінґ, щойно прокинувшись, залюбки віддався неквапному плинові літнього ранку. Він лежав у склепінчастій кімнатці на третьому поверсі, відчуваючи, як ця найвища в містечку вежа, линучи у високості за червневим вітерцем, наснажує його незмірною силою. Увечері, коли в’язи, дуби й клени зливалися в суцільну масу, він, мов променем маяка, обводив поглядом те колихливе темне море. А тепер...

– Ох ти ж!.. – прошепотів Дуґлас.

Попереду було ціле літо, безліч днів, безліч цифр у календарі. І він уявив собі, як його руки снуватимуть на всі боки, наче в бога Шіви з книжок про далекі мандри, зриваючи з дерев недостиглі яблука, персики, чорні, як ніч, сливи. Як він порине в ліс, у чагарі, в річку. Як утішатиметься холодом за вкритими памороззю дверима льодовні. І як радітиме, смажачись у бабусиній кухні разом з численними курчатами...

А тепер на нього чекало звичне діло.

Раз на тиждень йому дозволяли ночувати не в будиночку поряд, разом з батьком, матір’ю та меншим братом Томом, а вибиратися темними крученими сходами сюди, в дідову вежу, і спати в цій оселі чародія серед громовиць і примар, щоби прокинутись удосвіта, поки ще не задзвеніли на вулицях молочні пляшки, і взятися до свого заповітного чаклування.

Він став у темряві перед відчиненим вікном, набрав у груди повітря і чимдуж дмухнув.

Вуличні ліхтарі миттю згасли, наче свічки на шоколадному торті до дня народження. Він дмухнув ще й ще раз, і в небі почали зникати зірки.

Дуґлас усміхнувся. Тоді показав пальцем.

Отам і отам. А тепер отут і отут...

На оповитій вранішнім серпанком вулиці прорізалися жовті прямокутники – люди вмикали світло в будинках. І ось уже на цілі милі довкруг засвітилися незліченні вікна.

– Усі позіхніть! Усі вставайте!

Внизу прокинувся до життя великий будинок.

– Дідусю, виймай зі склянки свої зуби! – Дуґлас почекав, даючи дідові час. – Бабусю й прабабусю, смажте млинці!

Легенький протяг поніс по коридорах теплий дух смаженого тіста, і в кімнатах будинку заворушились усі його тимчасові пожиль­ці – тітки, дядьки, двоюрідні брати й сестри, що з’їхалися на літо.

– Вулице Старих Людей, прокидайся! Міс Гелен Луміс, полковнику Фрійлі, місіс Бентлі! Прокашляйтесь, уставайте, приймайте свої таблетки, не баріться! Місте­ре Джонас, запрягайте конячину, вивозьте свій фургон і гайда по мотлох!

По той бік яру, що врізався в містечко, розплющили свої драконячі очі похмурі особняки. Невдовзі на ранкові вулиці виїдуть своєю електричною Зеленою машиною дві бабусі, махаючи руками до кожного зустрічного собаки.

– Містере Трідден, ану, бігом до трамвайного депо!

І незабаром річищами брукованих вулиць попливе трамвай, розкидаючи над собою гарячі блакитні іскри.

– Джоне Гафф і Чарлі Вудмен, ви готові? – пошеп­ки спитав Дуґлас, звертаючись до вулиці Дітей. – Готові? – Це вже до бейс­боль­них м’ячів, намоклих у густій траві на зарошених лужках, до мотузяних гойдалок, що нерухомо звисали з дерев.

– Мамо, тату, Томе, прокидайтеся!

Тихенько задзвонили будильники. Лун­ко забамкав годинник на міській ратуші. Немов від помаху Дуґласової руки, з дерев із щебе­тан­ням пурхнуло птаство. А він, диригуючи своїм оркес­тром, показав на східний небокрай.

І з-за обрію з’явилося сонце.

Дуґлас склав руки на грудях і всміхнувся, мов справжній чудодій. «Отож-бо, – подумав він. – Досить було мені звеліти – і всі підхопилися, всі забігали. Літо буде чудове».

І він наостанок клацнув пальцями до містечка.

Рвучко розчинилися двері будинків – люди виходили надвір.

Літо 1928 року почалося.

Ідучи того ранку лужком, Дуґлас Сполдінґ наразився на павутинку. Невидима в повітрі нитка торкнулась його чола й безгучно урвалася.