Навіть через 25 років багато хто й досі не вірить у правдивість цієї історії. Голлівудські продюсери напевно відкинули б її, заявивши, що це якась вигадка, а не реальна історія. Вродлива, але зневірена принцеса, нікому невідомий письменник, аматор-посередник і книжка, яка назавжди змінить життя цієї принцеси.
У 1991 році принцеса Діана наближалася до свого тридцятиліття. Усе своє доросле життя вона перебувала в центрі уваги. Її шлюб із принцом Чарльзом 1981 року архієпископ Кентерберійський назвав «казкою». В уяві багатьох принц і принцеса, благословенні двома маленькими синами, принцами Вільямом і Гаррі, уособлювали миле й гламурне обличчя дому Віндзорів. Сама думка про те, що їхній десятирічний шлюб висить на волосині від краху, була немислимою — навіть для сумнозвісної бульварної преси. Коментуючи їхній тогорічний спільний тур Бразилією, газета Sunday Mirror описала пару як «об’єднані перед лицем світу», а їхні спільні світлини викликали у пресі «шквал емоцій».
Невдовзі після цього мені судилося дізнатись чисту правду. Неочікуваним місцем для цього неймовірного відкриття стало звичайнісіньке кафе у невиразному лондонському передмісті, Райсліпі. Поки робітники з шумом наминали смажені яйця, бекон і запечену квасолю, я надягнув навушники, увімкнув пошарпаний магнітофон і зачудовано вслуховувався у голос, який безпомилково належав принцесі, та сумну історію, яка зринала з її уст швидким потоком свідомості. Я неначе перенісся до паралельного всесвіту — принцеса розповідала про своє нещастя, біль зради, спроби самогубства та дві речі, про які я ніколи раніше не чув: нервову булімію, розлад харчової поведінки, та жінку на ім’я Камілла.
Покинувши кафе, я довго не міг оговтатися, не йняв віри щойно почутому. Я ніби долучився до підпільного клубу, де ретельно берегли таємницю. Небезпечну таємницю. Того ж вечора дорогою додому я спустився до підземки. Я тримався якнайдалі від краю платформи, бо мій розум охопила параноя на кшталт тієї, якою був просякнутий фільм «Уся президентська рать» про президента Ніксона, злом у «Вотергейті» і подальше розслідування Вудворда та Бернстайна.
Майже десять років я писав про королівську сім’ю і був частиною отого медійного цирку, що пише оповідки про їхні світські візити по всьому світу. Та це, як між собою шуткували члени так званої «королівської зграї щурів», було найвеселішим у нашому сірому буденному існуванні. Я неодноразово зустрічався з принцом Чарльзом і принцесою Діаною на пресконференціях, які проводилися на початку кожного туру. Розмови з принцесою були легкими, яскравими та цілком тривіальними, зазвичай про мої екстравагантні краватки.
Втім, життя королівського репортера не можна назвати сповненим веселощів. Щоб заглянути за лаштунки королівського театру й дізнатися про королівське життя без прикрас, доводилося вести наполегливу роботу з налагодження контактів у Букінгемському та Кенсінгтонському палацах, де подружжя Уельських займали апартаменти під номерами вісім та дев’ять. Написавши книжки про життя і побут у різних палацах, багатство королівської сім’ї та біографію герцогині Йоркської, а також інші праці, я завів кількох хороших друзів, зокрема й серед королівського персоналу, тож гадав, що маю гарне уявлення про те, що відбувається за кованою королівською брамою. Та я ніскілечки не був готовий до почутого.
Моє знайомство з правдою відбулося завдяки людині, яка й зробила ці аудіозаписи. Я вперше зустрів доктора Джеймса Колтерста в жовтні 1986 року під час типового королівського візиту: він супроводжував Діану на відкритті нового комп’ютерного томографа у рентгенівському відділенні лікарні Святого Томаса в центрі Лондону, де він і працював. Опісля, за чаєм і тістечками, я розпитав його про візит Діани. Згодом з’ясувалося, що Колтерст — випускник Ітонського коледжу і син баронета, сім’я якого вже понад століття володіє замком Бларні в Ірландії,— знав принцесу роками.