Мілева Айнштайн. теорія туги

У кухні

1914 рік

М ІЛЕВА СИДИТЬ ЗА КУХОННИМ СТОЛОМ. Літо. Ранній ра нок. У повітрі ще відчувається нічна свіжість, яка проникає крізь відчинене вікно.

Долонею вирівнює списані від ру ки аркуші паперу. Жінка знає, що вони від Альберта, але перегортає їх і вивчає підпис, ніби не може повірити, що він міг таке написати. Хоча Мілеві важко в це повірити, вона надто добре знає почерк свого чоловіка, його похилі літери, характерні вигадливі «Л» і «Н». У його почерку так багато вигинів, що навіть фальсифікатору важко було б його зімітувати. Навіть якби він підписався лише літерою «А», вона би знала, що це Альберт. Мілева отримала достатньо листів від нього, безліч ра зів бачила, як витіювато він підписується. Дивлячись на листа, котрого отримала вчора, вона не мала враження, що він якоїсь миті зупинився і засумнівався. Навпаки, почерк був рі вний, рука впевнена. Мілева навіть упізнала синє чорнило, яке він використав, вона купила його для нього у Цюриху, в канцелярській крамниці, де зазвичай купувала папір та шкільні зошити для Ганса Альберта.

Жінка читає листа, який їй учора приніс його колега Фріц Габер. Як справжній боягуз, Альберт не наважився передати послання їй особисто.

«Берлін, 18 липня 1914 р. *

Умови:

A. Ти дбатимеш:

1) про чистоту мого одягу, білизни та постільної білизни;

2) щоб я ре гулярно отримував триразове харчування в свою кімнату;

3) щоб моя спальня і кабінет були чистими, а особливо щоб тільки я користувався своїм столом.

Б. Ти відмовишся від усіх особистих стосунків зі мною, якщо вони не є необхідними із суспільних причин. Зокрема, утримуватимешся від:

1) спілкування зі мною вдома;

2) спільних поїздок.

В. У стосунках зі мною дотримуватимешся таких правил:

1) не очікуватимеш від мене інтимної близькості й не дорікатимеш мені жодним чином;

2) припиниш до мене звертатись, якщо я цього зажадаю;

3) покинеш мою спальню або кабінет негайно, не протестуючи, якщо я зажадаю.

Г. Не принижуватимеш мене перед нашими дітьми ні словами, ні поведінкою».

«Це лише письмове підтвердження ситуації, в якій я опинилася, — вважає Мілева. — Якщо я не погоджуся на цю зневагу, спільного життя більше не буде».

Вона кладе папери на стіл і підходить до вікна. Опирається на дерев’яний одвірок. Потім торкається пальцями стіни, наче притримується. Відчуває сильну потребу торкнутися чогось міцного та стійкого. Ніби шукає підтвердження, що вона тут, що жива. Усвідомлює, що виглядає жалюгідно в нічній сорочці та з ро зпущеним волоссям. Але на кухні нема більше нікого, хто міг би зауважити, як вона невпевнено пересувається й швидко кліпає, щоб не дати волі сльозам. «Я більше не можу плакати, — каже вона собі. — Мушу опанувати себе і вирішити, що ро бити».

Глибоко вдихає ра нкову свіжість. Вікно кухні виходить у двір. По-берлінськи сірий, так вона називає похмурий колір фасадів, вулиць, дворів. У цьому місті їй не вистачає виду на пагорби і зелень, до яких вона звикла в Цюриху. Бракує світла. Бракує повітря. На кухні все ще витає запах учорашньої вечері, печених ковбасок і картопляного салату. На плиті стоїть масна сковорода і порцелянова миска із залишками їжі. Хліб на столі засох. Покоївка Фріца і Клер Габерів, друзів, у яких вона поселилася десять днів тому ра зом із хлопцями, ще не приїхала. Мілева могла й сама сховати їжу в комору вчора увечері. Але не знайшла в собі сил. Зморена Альбертовими «Умовами», вона почувалася ошелешеною, наче щойно отримала важкий удар по голові. «Очевидно, так почувається боксер після бою», — подумала жінка.