Марина Мнішех : Імператриця смути

Воєводинка

1

Наприкінці вересня 1914 року артилерійська батарея російської армії зупинилась на привал біля Ляшок Мурованих. Піхота розбрелась по селу. Чути було збуджені чоловічі голоси, регіт, жіночий вереск, гавкіт собак. Артилеристам наказано було не розходитись, і солдати, перекусивши сухим пайком, сиділи на траві й курили самокрутки. Командир батареї у бінокль роздивлявся панський палац. Заважали дерева, хотілося підійти ближче, але…

— Вашблаґородь! Разрєшітє обратіцца!

Капітан неохоче опустив бінокль, оглянувся. Знову цей Сємьонов! Не йметься йому, аж пританцьовує від нетерпіння.

— Ну, чєво тєбє?

— Вашблаґородь, ви знаєтє, чьйо ето? — Сємьонов зробив широкий жест, загрібши в обійми і село, і замок, і поля довкола.

— Чьйо?

— Марінкі-воркі, жєни самозванца-душеґуба! Ето же тут оні поляков собіралі в поход на Москву!

Капітан знову підніс бінокль до очей. Спитав після паузи:

— А ти откуда знаєш?

— Мєсниє сказалі. Ґоворят, что вишібут нас отсюдова так, что до самой Москви і за Москву лєтєть будєм.

Капітан подумки вилаявся, але вголос нічого не сказав, лише зубами скрипнув.

— Да точно лі тут?

— Точно, вот вам крєст святой! — Сємьонов перехрестився.

— Ну, і?

— Так я вот что думаю: а нє шандарахнуть лі нам по іхнєй рєзідєнціі акуратнєнько так, а?

Капітан ще раз оглянувся на замок.

— Ну, єслі акуратнєнько…

Сємьонов тоненько пискнув «ура» і підстрибнув.

— Командуйтє, вашбродь, а то, нє ровєн час, в наступлєніє погонят, нє успєєм.

Капітан виструнчився, вирівняв руками вуса, прокашлявся і гаркнув:

— Батарєя, слушай мою команду! Орудія к бою! Заряжай! Оґонь!!! Оґонь!!! Оґонь!!!

…Над Мариною схилилась нянька — перелякана, простоволоса, невбрана. Зі свічки на ковдру крапав віск.

— Панночко! Матка Боска, Єзус Кристус! Йой, лишенько, панночко, прокидайтеся!

Марина різко сіла, скинувши з себе сон.

— Вони в мене не вцілили! Я змахнула руками — отак — і злетіла… А приземлятися не було куди. Скрізь вогонь… — дівчинка дивилась перед собою нерухомими очима, а в очах палахкотіли відбитки вогню. — Замок розсипався, каміння повз мене пролітало… і дим, няню, дим, я відчувала його запах! — Марина принюхалась.

— Йой, панночці наснилось погане. От я зараз той сон з Марисеньки здую, — няня обдала її теплим диханням.

— Вони якось дивно говорили, не по-нашому. Я сиділа на вежі, а вони з гарматами були внизу, далеко, але я кожне слово чула, тільки не зрозуміла нічого… А потім… Няню, де вони? Вони тут десь, ще не встигли далеко втекти! Треба всіх розбудити! Треба їх спіймати! Вартові мусили бачити… Няню, вони ж не сплять? Вони ж не мусять спати?

— Не сплять, не сплять, Марисю! Пильнують. Все добре, замок міцно стоїть, всі ворота зачинені. Нема довкола нікого, крім ночі. Пішов сон, пішов поганий, не повернеться. Іди геть, бешкетнику, далеко йди, у поля-ліси, до звірів диких, до ворогів лютих, тьху на тебе, тьху-тьху! Зайцям снися, вовкам снися, а нашу Марисеньку лякати не смій!

Нянька присіла на ліжко, обняла дів­чинку, гладила по голові й наспівувала тихенько:

— Ніченька прийшла,

зіроньки привела.

З ними й місяць-пастушок:

дме у золотий ріжок,

колискову грає,

зіроньки збирає, —

поки та не заснула. Потім обережно вклала її, поправила ковдру, перехрестила і вийшла.

— «Вогонь уві сні — добрий знак, якщо ви не згоряєте в ньому. Якщо сниться, що горить ваш дім, то завжди будете в оточенні люблячих друзів і слухняних дітей», — пані Ядвіга відклала сонник і пенсне. — Бачиш, Зосю, нема чим перейматися. Поклич Маріанну.

— Панночка ще сплять…

— То розбуди!

Шкода було Зосі будити дівчинку, але мусила. І ось уже Марина, вмита, вбрана, цілує матусину руку і затинаючись переповідає свій нічний кошмар. Пані Ядвіга помічає і тремтіння пальців, і темні тіні під очима, але каже лише:

— Ніч минула, і сон минув з нею. Приїде ксьондз, відправить спеціальну службу. Ми всі помолимось Матінці Божій за тебе. Молися і ти.

Цілує Марину в чоло, жестом відпускає її і додає, дивлячись вслід:

— Тримай спину, Маріанно!