У вухах шумить. Стрімкий потік позбавляє сил руки й ноги. Гаряча кров приливає до голови, розтікаючись капілярами, і змушує обличчя закипати в холодному сяйві телевізора.
Сюжет новин короткий, перед його очима на екрані миготить її суворе серйозне обличчя. Вона дає інтерв’ю. Швидкий погляд у камеру. Лише кілька секунд — чотири, може, п’ять. Потім вона зникає.
Але він встиг добре її роздивитися.
Яка ж вона самозакохана, бундючна! Клята лицемірка. Фальшивка. Уся вона — суцільна наскрізна фальшивка! Ось воно, обличчя людини, яка знає собі ціну. Невже вона справді всерйоз вважає, що має якусь цінність?!
Ні, вона — просто огидна клята сука. Ніхто.
Він жбурляє пульт дистанційного керування об стіну, і гуркіт удару наповнює кімнату.
Невже він єдиний, хто бачить її наскрізь? Невже він єдиний, хто бачить її істинну сутність за фальшивим фасадом доброчесності? Чорт забирай! Невже знову саме йому доведеться все виправляти?
Тіло в кріслі важніє і тягне його донизу, на мить здається, що він не впорається з цим усім. Сил більше немає. Краще здатися, дати їй вийти сухою з води. Крім неї ще багато інших, які прийдуть після неї, і яким він уже не зможе помститися. Він уже зробив усе, що міг, хай тепер хтось інший візьметься за цю паскуду.
Він може дати їй спокій.
Може не мститися їй.
Власне, міг би, атож, цілком міг би.
Якби ж вона не нав’язувалася, якби знову не вторглася в його дім через екран телевізора. Так, можливо, він міг би відпустити її, якби вона не спонукала його до рішучих дій. Але вона сама напросилася. Вона благає про це. Благає.
І вона повинна отримати саме те, чого хоче.
Він вмикає комп’ютер і знову дивиться той фрагмент інтерв’ю з нею.
Вдивляється в це обличчя, знову і знову, аж поки до нього повертаються сили. Так, він зробить це. Востаннє.