Поезії
Анатолій ШКУЛІПА
З ПОЕМИ “ГОЛОДОВКА” Порадіти б життю... Хоч не пухнемо вже, слава Богу... Зажили! — мов ніхто й не сидів за пучок колосків. Свині хлібом об’їлись... Одначе, аж ген за дорогу Досі стогне земля голосами моїх земляків. Аж трава пригинається, наче її в цю хвилину Видиратимуть пальцями жадібно — до корінця. І жуватимуть наспіх, жовтаву ковтаючи слину, Майже оскаженівши в чеканні страшного кінця. Хлібороби нещасні... Якби ж хоч було не вродило... Чи засуха злизала, чи градом усе потовкло... Урожаїлись ниви до обріїв золотокрило. Звідкіля ж голодовку пустили терзати село? За які це гріхи? За провину яку чорноробську? За чию революцію гнули у полі горби?.. Позліталося враз вороння на погибель холопську, І підступна іржа підточила державні герби. Похитнулася віра... Де білі були, де червоні? Розкуркулили душі, без хліба лишивши дітей. Вимирали, як мухи, в нового життя на осонні, На віки захлинувшися кров’ю тиранських ідей. Пам’ять ниє пухлиною в мозку. І, мільйонам утративши лік, Воскреса, наче вилитий з воску,
Тридцять третій Розпроклятий
Рік.
Не у кітелі і не в шкірянці
Постає — тільки шкіра й кістки...
Блідне сонце в парадному глянці,
Як із безвісті йдуть мертвяки.
І простягують руки благально,
І кусають холодні вуста...
І злітає над ними печально:
— Тридцять три —
Як розп’яття Христа.
Микола МОСКОВКА
* * *
Чим яскравіш Кремля світили зорі,
Чим дужче вождь про щастя дув у вуса,
Народ Вкраїни від голодомору
Мільйонами в землі перевернувся.
Вовками вила ніч самотньо тугу,
Холонули обледенілі дзбани.
А Голод взяв найвищу ноту фуги,
Заклацав дико іклами-зубами.
Стріляло в печах осені бадилля,
І зорями кипіла ніч над нами.
Під музику скімливу божевілля
Варились діти в селах чавунами.
Вовки із сумом вили в глухомані,
Жалілися на долю свою вовчу...
Була віки Вкраїна у омані...
А вже про людоїдство я помовчу.
Знов виє вовк, аж поки має сили,
В овечій шкурі пнеться у солісти...
Ніяк пітьмі вогню не пересилить,
Хоч кожний день міняється за змістом.
ВІДЛІТАЛИ ДУШІ...
Вогонь танцює, наче сатана,
І пугачем кричить з пустої печі.
Голодна смерть припала до вікна,
Регоче, задивившись на малечу.
Палає хмиз...
Востаннє обнялись...
І гріє мати піч, немов для гніту...
І сльози божевільні полились...
Не зна, куди дітей своїх подіти.
Пішла б сама у тундру чи тайгу,
Злетіла в небо від морозів синє...
Але закрила в комині каглу,
Замкнула хату в сивім голосінні.
Вдивлялась у димар свій з край села.
Із нього душі відлітали в ирій.
Блищали мокрі очі з-під чола,
Здригалися вуста в усмішці щирій.
Володимир САПОН
ПРОСТИ НАС, ПАМ’ЯТЕ...
“Мазаєвого кладовища, де поховано більше 300 покійників, жертв
голоду-33, вже немає. На ньому стоїть колгоспний корівник”. (Із листа краєзнавця Я. Гуцола із села Вільшана Ічнянського району)
Хати і душі спорожнілі...
Ніхто не прийде, не спита,
Чом півсела в одній могилі
І ні горбочка, ні хреста?
Лише стоїть колгоспна ферма
На тій могилі, в бур’янах.
Хотіли, щоб і пам’ять вмерла,
Щоб спопеліла на вітрах.
Вітрах байдужості, зневаги,
Брехні... Але через роки
Здіймає пам’ять тихі стяги —
Сумні хрещаті рушники.
...Не оніміють душі наші,
Нові освятяться хрести.
І прийде хтось сюди і скаже:
“Прости нас, пам’яте, прости!..”
ГОСТІ З ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО
Спасіння не чекали вже й від Бога.
Прости нас, Боже, але ж так було...
До ветхого містечка степового
Сповзалося вмираюче село.
Не в двері й вікна, наглухо закриті,
Не в чорну шпарку замкнутих воріт,
А в небеса, примарами повиті,
Вдивлявсь крізь відчай страхосудний світ.
Хто і кого із свічкою край шляху
Відшукував у мороці всю ніч?
Хто і кому в липких обіймах жаху,
Зронивши свічку, біль стирав із віч?
І капав жовтий віск на сірі лиця.
Стеливсь туман беззвучних голосінь.
В потьмареній свідомості сплелися
В одну — розп’яття і безумства тінь.
І снився син ще не померлій жінці,
Висвічувала чистий лик імла.
Зайнявся ранок...
По слизькій бруківці
Котився повіз для гостей з села,
Їх звозили до ям і до лікарні,
І хтось хрестивсь край замкнутих воріт...
Спливало сонце в небеса примарні,
Вогнем заливши божевільний світ.
Олександр ЗАБАРНИЙ
МОНОЛОГ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО
На сільських кладовищах Полісся можна бачити невеличкі букетики пшениці та жита, покладені на могили. То страшна
пам’ять про голодомор...
В день цей сонячний — зимно Совісті,
І душа все проха каяття...
Як же, як же писалися повісті
Та романи про “світле життя”?
І поети жбурлялися гаслами,
Вихваляли вождя на весь світ,
Ще й село годували казками
Про квітучі розмаї літ.
А село жило болем-голодом,
В дефіциті була кропива...
Де ж та рівність Серпа і Молота,
Про яку так волала Москва?
Півсела наїлося кладовища,
А на черзі — іще півсела...
А в Кремлі ввижалися сховища
І засіки, повні зерна!..
О, миттєвосте, стій! Дай хвилину...
На спокуту до Пам’яті йду.
По хрестах я вивчаю родину
Й колосок на надгріб’я кладу.
КРОПИВА
У зеків на травинку очі ласі —
Обстежують, немов це диво з див.
Отож коли кропива піднялася,
Я старанно її обгородив.
Бо знаю: невеселої години
Це майже свійське зілля нас втіша.
Сільська кропива — ніби член родини:
Знайомі з нею шкіра і душа.
Спочатку візьмемо на облік душу,
Де є дитячих спогадів курсив:
Я, спритно здершись на сусідську грушу,
Її всім тілом радісно трусив.
Сусіда був, можливо, і не п’яним,
Та напідпитку — бо прийшов з хрестин.
Штанці спустивши, віхтем кропив’яним
Він шлях мені показував за тим.
З дитячих літ ховаю у секреті
(Ніколи цей секрет не розкривав),
Якого звіра я у тридцять третім
Наполював...
Читай: навиливав.
Блаженства незабутнього вершина:
Ледь-ледь устиг зазеленіти двір,
В печі запікши м’ясо ховрашине,
Кропиву мати клала на гарнір.
А нині я, хмеліючи без пива,
Схиляюся до неї знов і знов:
Зелене диво — табірна кропива
Мені у жилах воскрешає кров.
Яр СЛАВУТИЧ
Тридцять третя весна
У двадцятім сторіччі
До людей, навісна,
Заглядала у вічі.
І в поле повз худий селюк
Шукати мерзлу картоплинку,
До міста ліз на голий брук
Сльозами виблагать хлібинку,
Бодай окраєць глевтяка Із того зерна, що забрала Московсько-сталінська рука, Батьків погнавши за урали.
Тридцять третя весна
У двадцятім сторіччі
До людей, навісна,
