Щит із неба. роман

Ніч, коли почалася війна

Про війну в Україні тоді, в кінці 2021 — на початку 2022-го, говорили усі. Хтось вірив, що ось-ось вона розпочнеться і, в міру власних можливостей, робив сякі-такі запаси круп, консервів та медикаментів. Хтось сприймав це з часткою скептицизму, мовляв, можливо, та війна і буде, але точно не за нашого життя і не за життя наших дітей-онуків-правнуків. А хтось був переконаний, що Росія на нас ніколи не нападе. Мовляв, ми ж століттями були разом, ніколи не воювали. Більше того, разом вибороли Перемогу для усієї Європи в роки Другої світової війни. Ми ж братні народи. Серед отих, останніх, була і я. Не вірила, що між українцями і росіянами можлива війна.

— Олю, яка війна? — здивувалась я, коли й колега по кабінету почала розповідати, що ось-ось на нас нападуть росіяни. — Не вірю я в це! Ото відволікають такими новинами від того, що насправді є актуальним, — від великих цін, малих зарплат, мізерних пенсій. Від того, що наші села вимирають і хати дідів-прадідів стоять пустками, що в нас смертність перевищує народжуваність, що українці втікають за кордон і там влаштовують своє життя, що в багатьох регіонах України вода вже сьогодні стає дефіцитом. А люди й тішаться, бо є про що поговорити. Ще б пак! Війна — то не жарти!

— Олесю, зачекай! Ти серйозно так вважаєш? Та вони на нас напали ще в 2014 році. Уже відтоді точиться війна, але мільйони людей воліють не думати про неї, наче насправді її й нема. І ти, до речі, серед них. Зрештою, а навіщо біля нашого кордону росіяни проводять оті навчання, на які нагнали силу-силенну техніки і військових? — чорні брови колеги метнулись угору, а очі дивилися пильно і допитливо.

— Ну, просто, аби провести їх. Це звичайні навчання, і не потрібно з цього робити істерику. Багато країн час од часу проводять такі навчання — в цьому нема нічого страшного.

— М-так, — зітхнула у відповідь Оля. — Ти справді або дуже велика оптимістка, або зовсім не стежиш за новинами. Та не лише ми — весь світ каже, що ось-ось Росія почне повномасштабну війну.

— Ну, світ же має про щось говорити. Люди хочуть новин. Причому таких, що лоскочуть нерви. А тут — новина про ймовірну війну в центрі Європи. Звісно, такі інформашки завжди у топі. І ти чудово це розумієш.

З Олею ми працювали в редакції однієї з місцевих газет. Вона — журналіст. Я — заступник головного редактора. Однак були більше, ніж колегами — за роки роботи стали справжніми подругами. Тож нерідко ходили разом на шопінг, запрошували одна одну додому — почаювати, потеревенити на усілякі жіночі теми. Часто разом з дітьми їздили до столиці, в Чернігів, Полтаву, Дніпро, Диканьку та інші міста й села. Вона сама виховувала сина й маленьку донечку. І я щиро жаліла її. Бо Антон, колишній чоловік, залишив Олю, коли вона була вагітна Анфісою. І сталося це дуже банально — одного вечора він просто не прийшов додому. Пам’ятаю, я саме готувала вечерю, коли вона зателефонувала до мене. Плакала і все повторювала, що з ним щось трапилося.

— Олесю, поїдь до неї, — зрештою сказав чоловік після того, як Оля всьоме чи увосьме зателефонувала до мене. Ми саме повечеряли, і я пішла до дітей, поглянути, чи виконане домашнє завдання. — Ти ж чуєш, у якому вона стані. А їй скоро народжувати. Істерика їй точно не на користь. Ну, й Антона треба видзвонювати. Де це він? Наче серйозний чоловік. І знає ж, що Оля переживатиме. Вона і так дуже чутлива до всього, а тут майже ніч, а його нема, і невідомо, де він.

— Так отож. Їй тепер потрібен спокій і спокій. А тут тільки нерви — то Семен захворів, то сусіди зверху затопили. Ще й Антон коника викинув. Чи справді з ним щось сталося? Він подібного собі ніколи не дозволяв, — мовила я, дістаючи зі шафи джинси і светр.

Подруга була знервована не на жарт. Вона телефонувала то Антону, то до нього на роботу, то до його прийомної мами. На дзвінок відповіла лише мама, яка сказала, що, можливо, Антон пішов із друзями на пиво і тому не варто так хвилюватися. Мовляв, нічого не сталося, не накручуй себе. За годину-півтори прийде.