Граф Монте-Крісто. Том 2

Ілюстрації Поля Ґаварні і Тоні Йоанно

«Граф Монте-Крісто» Александра Дюма — один із улюблених романів багатьох поколінь читачів. Це розповідь про несправедливо засудженого й ув’язненого в замку Іф юнака Едмона Дантеса. Зумівши утекти з в’язниці й відшукавши скарб, він прагне справедливості та відплати... Що чекає на його кривдників? Чи принесе ця помста задоволення самому Дантесові? Історія добра і зла, кривди й помсти, змальована у книзі, сповнена неабиякої інтриги...

До уваги читачів другий том цього захоплюючого роману.

Поділ на розділи та томи здійснено на основі прижиттєвого видання твору; такого ж принципу дотримуються і європейські видавці (на ньому, зокрема, заснований і єдиний відомий на сьогодні друкований переклад роману українською мовою, що побачив світ 1924 року у Вінніпеґу).

XXXII

Пробудок

Коли Франц прокинувся, речі довкола здалися йому продовженням сну; йому ввижалося, що він у якомусь гробівці, куди, наче жалісливий погляд, ледь сягає сонячний промінь; він простягнув руку і намацав голий камінь; потім підвівся і побачив, що лежить у плащі на ложі з сухого вересу, м’якесенькому і страшенно духмяному.

Привиддя зникло, і статуї, наче це були примари, що повиходили з могил, поки він спав, зникли, тільки-но він прокинувся.

Франц зробив кілька кроків у той бік, звідки линув промінь світла; примарні пригоди поступилися місцем спокійній дійсності. Парубок зрозумів, що він у печері, і, підійшовши до напівкруглого виходу, розгледів блакитне небо й синє море. Повітря й вода ясніли у променях ранкового сонця; на березі сиділи матроси: вони розмовляли і сміялися; кроків за десять від берега на котві плавно гойдався човен.

Якусь мить юнак насолоджувався прохолодним морським вітерцем, що пестив його обличчя; слухав, як тихо хлюпають хвилі, набігаючи на берег і залишаючи на кручах мереживо піни, білої, як срібло; несвідомо, бездумно поринав він у божественну красу, якою вирізняється природа і яку надто ясно відчуваєш після фантастичного сновидіння; поступово, дивлячись на життя природи, таке спокійне, чисте й величне, він відчув, які ж були неправдоподібні його сни, і спогади почали виповнювати його пам’ять.

Він згадав, як прибув на острів, завітав до отамана контрабандистів, пригадав підземний палац, сповнений розкоші, чудову вечерю і ложку гашишу.

Втім, у ясному денному світлі йому здалося, що, відколи дійшло до всіх цих пригод, сплив принаймні рік: такий живий був у його пам’яті сон, і такої ваги прибирав він у його думці. Часом уява малювала йому котрусь із примар, які тішили його ніч своїми ласками: вона то з’являлася серед матросів, то сунула поміж скель, то гойдалась у човні. Зрештою, голова у нього була свіжа, тіло чудово відпочило; анінайменшого тягаря, навпаки, почувався він прекрасно й із особливою радістю вдихав свіже повітря і підставляв обличчя під сонячне проміння, щедріше ніж зазвичай.

Франц почимчикував до матросів.

Побачивши парубка, ті попідводились, а господар човна підійшов до нього.

— Його мосць Синдбад-Мореплавець, — мовив він, — наказав кланятися вашій мосці і висловити свій жаль з приводу того, що він не зміг із вами попрощатися; його мосць сподівається, що ви його вибачите, коли дізнаєтеся, що дуже нагальні справи змусили його плисти до Малаги.

— Он що?! — здивувався Франц. — Невже все це правда, друже Ґаетано? Хіба є на цьому світі чоловік, який по-царськи приймав мене на цьому острові, а поки я спав, відплив?

— Звісно, є, а онде його яхта, яка йде під усіма вітрилами: і якщо ви поглянете у вашу зорову трубу, то, цілком ймовірно, розгледите поміж її екіпажа вашого господаря.

І Ґаетано вказав рукою на суденце, яке тримало курс на південний край Корсики.

Франц дістав свою зорову трубу, налаштував її та подивився у вказаний бік.

Ґаетано не помилився. На кормі, розвернувшись обличчям до острова, стояв таємничий незнайомець і так само, як Франц, тримав у руці зорову трубу; він був у тому ж вбранні, в якому напередодні постав перед своїм гостем, і махав хусткою на знак прощання.