Розмальована мама

Я прокинулася ні світ ні зоря – за вікном ледве сіріло. Серце вискакувало із грудей. Я помацала довкола себе у пошуках шовкового шалика. Завжди беру його з собою в ліжко. Зірка називає його моїм обіймасиком; коли вона на мене гнівається, то ховає його.

Страх не зникав. І тільки тоді я згадала!

– Зірко! – я зіскочила з ліжка і підбігла до сестри. – Прокидайся. Вже ранок. Ну, майже. Як гадаєш, Маргарита прийшла?

– Іди й сама поглянь! – буркнула Зірка, не розплющуючи очей.

Я боялася йти дивитися. Боялася, що вона повернулася і зараз у відповідному стані. Боялася, що вона повернулася, і не сама. Боялася, що її досі не було…

– Сходи ти, Зірко, – почала благати я, – ти старша!

– Мене запарило бути старшою! Запарило завжди отримувати всі синці. О, як же мене це все запарило! – огризнулася Зірка, її голос завмер, я подумала, що сестра плаче.

– ОК, я перевірю, – сказала я і пішла.

Моє серце гатило в груди, наче невеличкий кулачок.

– Не будь дурною, – прошепотіла я сама до себе голосом Зірки. – От побачиш, вона повернулася, от побачиш – вона зараз у ліжку спить міцно-преміцно. Просто треба зазирнути разочок…

Я вийшла з нашої кімнати у коридор і зупинилася біля відчинених дверей Маргаритиної кімнати. Увечері вони були зачинені, чи ні? Не могла згадати. Я бачила звідти краєчок її ліжка, але покривало було не розстелене, не визирала з-під ковдри рука чи нога.

– Вона згорнулася калачиком, підібгала під себе ноги. Тому ти її й не бачиш. Вона постійно так спить. Зайди і глянь! – наполягала я.

Я стояла там більше хвилини. Тоді пошепки погукала її на ім’я. Тиша. Я увійшла до її кімнати – там було порожньо. Я одразу зрозуміла це, але все ж відгорнула краєчок ковдри, і навіть припідняла подушку, так ніби Маргарита була такою малою, що могла б під нею вміститися.

Зазирнула під ліжко і навіть помацала там рукою. Стираючи з долонь пилюку, я гарячково міркувала, що ж робити далі.

Зазирнула до ванної та туалету. Забігла на кухню, уявляючи нереальну картину Маргарити, яка підсмажує тости для раннього сніданку. На кухні теж нікого не було. Тільки з крана капала вода: кап, кап, кап… Ніхто з нас не вмів міняти змішувач. Я тупо витріщалася на нього, доки не запекли очі.

Повернулася до Зірки. Вона й досі лежала під ковдрою, але, судячи з її дихання, – прокинулася і слухала.

– Її нема.

Зірка сіла на ліжку. Я чула, як вона проковтнула клубок у горлі. Я майже чула, як крутяться коліщатка думок у її голові.

– У туалеті перевір, – сказала вона.

– Дивилася вже. Нема.

– Котра зараз?

– Пів на шосту.

– Ох, – злякано видихнула Зірка. – Ну, може, вона й не планувала повертатися до сніданку.

– Зірко, і що як… А якщо вона не повернеться?

– Мусить.

– Але раптом з нею щось погане сталося?

– З поганими нічого поганого не стається, – відмахнулася Зірка і взяла мене за плечі. – Та ну, вона точно зустріла якогось хлопця і зараз вони разом.

– Але ж чому б вона лишалася на цілу ніч? – запитала я, сідаючи біля Зірки.

– Ну, раніше ж залишалась… Гей, ти холоднюча!

– Вибач…

– Дарма. Ходи до мене.

Зірка притиснула мою змерзлу спину собі до живота, обхопила мене ногами і руками, міцно-преміцно.

– Ой, Зірочко… – заплакала я.

– Гей, не ний, замочиш мені всю подушку.

– З нею ж все добре, правда?

– Ні, з нею все погано, але вона щомиті має повернутись. Ми зараз ляжемо досипати, а коли прокинемось – вона вже буде вдома наспівувати одну зі своїх дурнуватих пісеньок. Гаразд?

– Гаразд, – зітхнула я. – Добре, коли ти добра до мене…

– Ну, злитися на тебе нецікаво. Це як дати копняка Бембі. Нумо, треба спати.

– Мені подобається Бембі, – зітхнула я і стала уявляти найкращі уривки з того мультика. Пригадала, як Бембі грався у квітах, довкола щебетали пташки, а зайченя вистукувало на пеньку, мов на барабані… Раптом у моїй уяві виникла зовсім інша картина.

– Чого знову тремтиш? – спитала Зірка.

– Маму Бембі вбили, – прошепотіла я.

– Ой, Фінно, замовкни та спи.