Кохана

№ 124 був недоброзичливим. Сповненим дитячої злоби. Жінки в будинку це знали, як і діти. Вже кілька років кожен мирився із цією злобою як тільки міг, але від 1873 року Сет і її донька лишилися єдиними жертвами. Бабуся, Бебі Сагз, померла, а сини, Говард і Баглар, утекли ще до того, як їм виповнилося тринадцять: після того, як від самого лише погляду розбилося дзеркало (це стало сигналом для Баглара); та щойно два крихітні відбитки дитячих долонь з’явилися на торті (сигнал для Говарда). Жоден з хлопчиків не став чекати, що буде далі: горнятко ще паруючого гороху, висипаного на підлогу; стежинка з розкришеного печива до самого порогу. Не схотіли вони чекати і коли запанує спокій: були періоди,— тижні, і навіть місяці,— коли нічого не траплялося. Ні. Вони відразу ж утекли, щойно будинок образив їх, і вдруге вони б такого не стерпіли. Втекли за два місяці, лишивши свою бабусю Бебі Сагз, матусю Сет і маленьку сестричку Денвер самих у сіро-білому домі на Блустоун-роуд. Номера на ньому тоді не було, бо Цинциннаті ще не настільки розрісся. Власне, минуло лише сімдесят років, відколи Огайо оголосив себе штатом, коли один брат, а за ним й інший запхав стьобану ковдру під капелюха, схопив черевики і тихесенько вислизнув геть із цього будинку, що уособлював собою живу злобу.

Бебі Сагз навіть голови не підняла. Вона чула, як пішли хлопці, але не ворухнулася. І не тому, що була хвора. Її дивувало, чому онукам знадобилося стільки часу, аби зрозуміти, що не кожен будинок на Блустоун-роуд схожий на їхній. Вона перебувала між мерзенністю життя і нікчемністю смерті, та ані саме життя, ані його завершення її не цікавили, і втеча двох хлопців її аж ніяк не налякала. Її минуле було таким самим, як і теперішнє,— нестерпним,— і оскільки вона знала, що смерть — то лише забуття, вона спрямовувала ту невеличку кількість енергії, що в неї лишилася, на роздуми про кольори.

— Покажи мені щось лавандове, якщо є. А якщо немає, то рожеве.

І Сет слухняно показувала, хай що то було: клаптик тканини чи власний язик. Зима в Огайо особливо важка, якщо зголоднів за кольорами. Події розгорталися лише на небі, втім, марно було сподіватися, що небокрай Цинциннаті сповнить життя радощами. Тож Сет і її дівчинка Денвер робили для старої все, що могли, і все, що дозволяв будинок. Разом вони вели безупинну боротьбу проти жорстокої поведінки цього місця, проти перекинутих відер з помиями, ляпанців по спині, смердючого повітря.

Бебі Сагз померла незабаром потому, як втекли хлопці, так і не виявивши зацікавленості ані до того, що вони пішли, ані до того, що мусить піти вона сама. Сет і Денвер одразу ж вирішили покласти край цькуванню, викликавши духа і притягнувши його до відповіді. Може, розмова, думали вони, обмін думками чи щось на кшталт цього допоможе. Тож вони взялися за руки і промовили:

— Приходь. Приходь. Можеш показатися.

Буфет зробив крок уперед, але більше нічого не сталося.

— Мабуть, бабуся Бебі не дозволяє,— припустила Денвер. Їй було десять років, і вона досі сердилася на Бебі Сагз, що та померла.

Сет розплющила очі.

— Сумніваюся.

— То чому ж вона не з’являється?

— Ти забула, яка вона маленька,— відповіла мати.— Їй і двох років не було, коли вона померла. Замала, аби щось зрозуміти.

— А може, вона і не хоче розуміти,— не погодилася Денвер.

— Може. От якби вона з’явилася, я б їй пояснила.— Сет відпустила доньчину руку, і вони разом відсунули буфет на місце, до стіни.

За вікном візник шмагнув коня батогом, змушуючи перейти на галоп,— саме так завжди робили місцеві, минаючи № 124.

— Вона хоч і дитина, а прокляття у неї сильні,— сказала Денвер.

— Не сильніші за моє кохання до неї,— відповіла Сет, і знову повернулися спогади. Приємна прохолода необробленого надгробка, до якого вона притулилася, піднявшись навшпиньки, широко розвела коліна, мов між ними була могила. Камінь був рожевий, як нігті, з украпленнями блискучих уламків. «Десять хвилин,— сказав він.— Маєш десять хвилин. Я зроблю безкоштовно».