Танхельм. Темрява ночі. Кн. 2

Селіній крутився під периною, то провалюючись, то виринаючи з тривожного сну. Нічний Мисливець заховався за хмарами, не турбуючи Обитель доторками. Сузір’я Лебедя пірнуло до чорних вод неба. Місячне проміння із шурхотом продиралося крізь хмари — сни чорного вовка заливало сріблом. Мачуха проганяла з будинку — він байстрюк її судженого, бастард без прав на спадок Темних. Тодішній архонт прийняв Селінія у лави чорнокнижників, але навіть у маревах вовка турбувало, що вчинив він так лише через зв’язок Селінія із древнім родом. Принесені жертви — через перешкоди, з зусиллями й короткочасними проявами сумління — не мали значення.

До сну прийшов морф-ведмідь. Селіній чув, що Ергол загинув. Той, кого він спрямовував останні роки, навчав за скеруванням Богині у жовтому. Усі вони — фігурки на дошці, покликані провести Справжніх Богів до Танхельму. Бо морфи не знали, хто їх породив, морфи поклонялися самозванцеві.

Богиня торкнулася Селінієвого плеча. Аромат достиглих, аж трішки порепаних яблук, з легким відтінком смаженини, ринув у носа. Забувалися образи на батька, мачуху, зведенюків і Ергола, який не виправдав сподівань і захопився пошуком вигаданої книги замість того, щоб навчати армію, знайти браслет і пильнувати однооку лисицю.

Жінкоподібна Богиня все знала і скеровувала, завбачно змінюючи маршрути.

— Прокидайся, він уже тут, — озвалася солодким голосом. Селіній не хотів полишати сон. Не зараз. Слухати й слухати, впиваючись медом слів. Якщо її голос аж так чудотворно звучав, то яку красу ховала Богиня під каптуром?

Селіній збирався покликати її справжнім іменем, але вона приклала пальця до його писку:

— Лише коли моя нога торкнеться земель Танхельму. Коли ти все підготуєш… Іди.

Солодкий голос закис, і Селіній розплющив очі, зустрівшись із мордою старого Мерáка. Пошарпаний віком, сивий до останньої шерстинки, з тонким писочком і примруженими очима, морф-корсак{1} трусив архонта, аж із подушки летіло куряче пір’я.

— Пане Селінію, пане архонте. Вартові доповіли, що Темрява прибула на острів. Все, як ви казали, все…

Селіній зірвався на ноги й відштовхнув старого. Колись Мерáк був важливим, пам’ятав перекази про Справжніх Богів і переписував по десятку Чорних Книг на рік. Але його пальці викрутив час, а пам’ять розпорошилася — тепер він носив звістки, подавав Селінію напої та клав гарячі цеглини до ліжка.

— Як вона казала, дурню. Як казала Богиня у жовтому! У тебе і язик порепався чи що? Богиня у жовтому! Повтори.

— Богиня у жовтому, — пробелькотів нерозбірливо Мерáк, похиливши чорного носа на груди.

Двором Обителі старигань дріботів попереду вовка, висолопивши язика і тримаючись за бік, але вже на другому завитку замкових сходів здався. Та й Селіній самотужки знав дорогу до найвищої вежі, з якої видно Берегові поселення, цятки Степових й Дрібних, а головне — Самотній острів. Казали, що Лерен спустився з Фіраану, розкинув зачакловане м’ясо та пішки дійшов до Сур’ї. Але серед темних вод на клаптику суші історія морфського бога обривалася.

Ця частина замку, Маґніфіка, збилася з ліку років. Її звели до Великої Битви, коли Танхельмом правив король Толіман, чиє прізвище, як і прізвище Саваота, загубилося у віках. За тих часів не призначали архонтів, а брати вивчали зворотний бік магії, досліджуючи мікроскопічні щілини до іншого світу. Їх об’єднала спільна мета. Про людського чаклуна і його напрацювання дізналися значно пізніше. Так з’явилася перша «Чорна Книга», недолуга спроба відтворити оригінал. За тих часів стояли високі бічні вежі, а морфи не цуралися постатей у масках; зруйновані монастирі схилялися перед Обителлю та й Гуурвіль мали за союзника. Стільки минуло років, домівка братства змінювала вигляд, зводили нові стіни, приміщення, зносили застарілі, а вони так і не наблизилися до Позамежжя.

Мерáк наздогнав Селінія на верхівці вежі. Біля стрільниць стояли брати у довгодзьобих масках і мантіях. Вони кивнули, вітаючись, але не відводили поглядів від збуджених хвиль. Один, врешті, розвернувся і виструнчився.