Семіозис

Вдячні за можливість створення нового суспільства, що житиме в гармонії з природою, ми вступаємо в цю угоду, обіцяючи одне одному взаємну довіру та повсякчасну підтримку. Ми зіштовхнемося з труднощами, небезпеками й, імовірно, поразками, але ми здатні до мудрих учинків, прагнучи радості, кохання, краси, суспільного ладу та самого життя.

Із Конституції Співдружності Паксу, написаної на Землі 2065 року

Війна почалася задовго до того, як ми прибули, оскільки війна була їхнім способом життя. Тихого вечора, коли, здавалося, навколо панував спокій, вона забрала свої перші жертви в нашій спільноті ще до того, як ми взагалі зрозуміли, що відбувається.

Моя дружина Пола похитала головою, виходячи з радіорубки на плазу {1} посеред нашого невеличкого селища.

— Знову забагато перешкод, — сказала вона. — Я спробую ще раз, але якщо вони не відгукнуться, почнемо пошук.

Годину тому три жінки пішли збирати фрукти. Вони не повернулися, не відповідали на виклики по радіо, а сонце вже спустилося майже до верхівок пагорбів.

Навколо нас невеличкі ящірки на деревах розпочали своє щовечірнє дзенькання та перегукування. Дев’ятиногі краби мовчки полювали на ящірок. Легкий вітерець приносив гірко-­солодкий запах, імовірно, якихось квітів. Я мав би знати яких, але не знав.

Ми з Урі лагодили поливний насос, але я бачив, що його мозок зайнятий думками про одну з тих трьох жінок, про Нінію. Він тільки недавно почав із нею жити й зараз постійно косував примруженими очима на польову стежку, якою вона пішла. А потім його повернув до реальності раптовий рвучкий подих вітру, що обмотав його довгу світлу бороду навколо ручки насоса. Урі став на коліна, щоб вивільнитися. Я витяг з-за пояса складаного ножика, іншою рукою погладжуючи свою коротеньку борідку. Він відсалютував мені одним пальцем. Урі був слов’янином, вихідцем із Росії, а порядний слов’янин ніколи не відріже собі бороди.

Пола повернулася до своєї роботи за грубо обтесаним столом неподалік, намагаючись розібратися в метеорологічних даних. Широкий солом’яний капелюх утримував її руде волосся, не даю­чи вітрові з ним бавитись, і захищав шкіру обличчя від сонця. Вона глибоко вдихнула та потягнулася, випростуючи заціпенілу спину. Ми всі тут боролися із гравітацією — сильнішою порівняно з земною. Нарешті вона знову зайшла до радіорубки.

Усі припинили свої заняття та прислухалися. Стіни радіорубки були зроблені із залишків капсули приземлення, а дах — із кори дерев, тож звукопровідність була чудовою.

— Алло!.. Нініє?.. Зі?.. Керрі?

Статичні розряди.

— Алло!.. Це Пола. Ви мене чуєте?

Статичні розряди.

— Нініє, Зі, Керрі? Ви там? Озвіться!

Минула ще хвилина, і вона вкотре вийшла на плазу.

— Можливо, знову батарейки сіли, — припустила Пола. — Ходімо їх пошукаємо.

Вона говорила заспокійливим і навіть підбадьорливим тоном, коли просила Рамону взяти із собою аптечку, а Мерла — нести радіо та мікрофон, аби дослухатися до свистків, якими ми домовилися сигналізувати одне одному про небезпеку чи будь-які аварійні ситуації. Іще нам знадобляться люди, щоб у разі чого нести троє нош, і хтось зі зброєю: стандартна оперативна процедура. Урі вхопив гвинтівку.

Ми вирушили на захід, ідучи вгору пологим схилом луків у напрямку білої лінії лоз і дерев на відстані кілометра від селища. Ми рухалися так швидко, як тільки могли. Низькі хмари поцяткували небо над головою, і деякі з них уже набули рожевувато-­червоного відтінку. Більша сила тяжіння означала, що атмосфе­ра робилася розрідженішою на меншій висоті, ніж на Землі, і хмарність завжди була низькою. Ми проминули довгасте поле, що його засадили місцевою травою, схожою на земну дику пшеницю, зелені пагони якої виросли вже майже до середини литки. У повітрі пахло вологим ґрунтом, і вкриті шипами, схожі на гусениць істоти розміром із палець плазували поверхнею ґрунту, заковтуючи повен рот землі та залишаючи по собі темні екскременти, що були схожими на гарне добриво. Ці гусениці могли бути чимось на кшталт лялечок. Але дізнатися точно про це ми не могли ніяк — треба було чекати.