П’ятеро дітей та ельф

Едіт Несбіт

П’ятеро дітей та ельф

Повість

Джону Бленду 1

Синочку мій, ти ще дитя,

Що тільки входить у життя,

І щоб книжки читати, ти

Ще маєш трохи підрости.

Тож повість цю для дітвори

Сховає мама, до пори,

Коли, пізнавши смак наук,

Ти сам візьмеш її до рук.

Розділ перший

Прекрасні, як день

Від залізниці до садиби було добрих три милі дороги. Здорожена, припорошена шкапа, цокаючи, пленталася шляхом. Щойно карета залишила станцію, діти висувалися у вікна, раз у раз запитуючи:

— Що, ми уже під’їжджаємо?..

І кожного разу, коли дорогою траплялася якась оселя (а будинків тут було не густо), із дитячих горлянок виривалося дружне:

— Ну що, приїхали?..

Та щоразу дитячі сподівання виявлялися передчасними. А потім карета викотилися на згірок, по один бік якого був піщаний кар’єр, а по другий — вапняні копальні, або, як їх ще називають, вапнище. Невдовзі вдалині замріла біла будівля, з трав’яними газонами й садом, і мама сповістила:

— Отепер уже точно приїхали!

— Який білий будинок! — захоплено вигукнув Роберт.

— А які там троянди! — підхопила Антея.

— І сливи! — докинула Джейн.

— Нівроку хатинка! — озвався схвально Сіріл.

— Хоцю лятю нізки! — вискнув Базя.

Коняка цокнула копитом, зупиняючись, карета смикнулася востаннє — і зупинилася.

Ту ж мить у кареті почалася вовтузня. Всі разом кинулись до виходу, штовхаючись, відтоптуючи ноги, але все це робилося мовчки, без ремства. Тільки мама поводилася дивно: вона не летіла до виходу, щоб першою вийти з карети, і навіть тоді, коли вийшла, крок її був розважливим і статечним, геть не схожим на дитяче галопування. Чомусь вона не поспішала скласти товариство дітям, котрі як навіжені носилися по газонах, по саду, по галявині, зарослій терником, чортополохом і ожиною, поміж покрученою брамою і зламаним фонтаном біля дому. Неначе стежити, як переносять із карети до будинку скрині та валізи, й платити віз­никові за дорогу — це набагато цікавіше, ніж гасати на роздоллі! Що не кажіть, а часом діти розумніші за дорослих!

Садиба була так собі: дім як дім, нічого зайвого, а як на мамин смак, то ще й без зручностей. Їй страх як не сподобалося, що в будинку немає жодної полички і доброї посудної шафи. А тато не міг без здригання дивитись на дах та карнизи і частенько повторював, що їх, напевне, вигадав якийсь безумний архітектор. Однак цей дім мав величезну перевагу: він знаходився у сільській глушині, а що діти два роки провели безвилазно в Лондоні, ані разу не були на морі, ба навіть поїздом на день туди не вибиралися, то ця Біла Садиба видавалася всім не садибою, а Казковим Палацом, що знаходився в серці Земних Райських Кýщів. Хай би що там казали, а для дитини жити в Лондоні — те саме, що сидіти в темному сирому льосі, а надто тоді, коли це не багацька дитина.