Король дощу

— … на мою шістнадцяту днюху батьки розповіли, що я не завжди був їхнім сином. Мама приготувала тоді свій фірмовий «наполеон». Із заварним кремом і вишнями. Крутішого після того вона не робила. Ніхто не робив.

— Ти про що зараз?

Після тривалого й мовчазного споглядання знелюднілого парку Мар’яна уважно подивилася на Костю. Алеєю на велосипеді промчав кур’єр із жовтою сумкою за спиною, обдавши їх пилом і хвилею прохолодного повітря. Сутеніло. Весна не поспішала. Світу пророкували стрімке обнуління. Планета все дужче скидалася на дурку, кинуту похапцем персоналом.

Можливо, відвертість Кості у світлі останніх подій нічого й не важила, але йому здавалося, що сьогодні для цієї історії ідеальний вечір. Хоча б тому, що він уперше ділився нею з іншою людиною.

— Я з дитбудинку.

— Ого… Чому ти ніколи не розповідав про це? Ми ж не вчора зустрілися…

— Не знаю. Ти ніколи не питала.

— Ну ясно… Думав коли-небудь знайти їх?

— Кого?.. — Костя механічно скролив стрічку новин. Одне й те ж. Днями він згадував, коли саме нет з’явився в його житті й усе безповоротно змінилося.

— Кого-кого… рідних батьків.

— Ні. Мені й одних із головою вистачало.

— Хм… Я б на твоєму місці знайшла їх.

— І шо?

— Ну… Як мінімум, спитала б, що з ними не так.

У Мар’яни сьогодні пронизливо блакитні очі, які бездоганно пасують її бежевому пальто в клітинку від «Zadig Voltaire». Іноді Кості здається, що він готовий за них на все. На дурниці, і великі дурниці зокрема. Особливо зараз, коли її замислений погляд губиться в сутінках паркової гущавини й дівчисько перед ним, із білосніжною пелюсткою у волоссі, недбало занесеною туди вітром, видається абсолютною незнайомкою. Таких любиш, бо потай боїшся, а боїшся, бо не уявляєш, що міг би не любити.

— Не знаю, про що б я говорив із ними. По суті… це чужі люди. Хоча… коли батьки все розказали, я не псішив. Їв «наполеон» і думав, що тепер розумію, чому все своє життя почувався вдома як у гостях.

Мар’яна торкнулася пальцями його гладко виголеної щоки і співчутливо всміхнулася. Принаймні так Кості здалося — маска із кріпово-чудернацьким візерунком затуляла більшу частину її обличчя. Наче побоюючись обпектися чи зробити щось не зовсім доречне, Костя обережно поклав руку на її коліна в чорних нейлонових штанях. Відчув ерекцію і здивувався своїй плотськості.

Вона часто жартувала, чи він ненароком не телепат. Мовляв, завжди знає, коли їй потрібні міцні обійми чи ніжні дотики. У ці хвилини, за винятком тупої й мерзлякуватої порожнечі під грудьми, Костя не відчував нічого. Хіба ще йому здавалося, ніби в їхній затишний, дбайливо скроєний для двох світ несподівано увірвався бульдозером світ безжально великий. І як би затято він не стримував його появу тут, поступово ця порубцьована стіна багатовікового досвіду й дитячої безпорадності заступала собою все.

— Давай пройдемося. Зимно якось.

Було б класно пригостити Мар’яну гарячим чаєм або її улюбленим лате з солоною карамеллю, та жодного відчиненого кіоску чи кав’ярні поруч не було. Місто завмерло немов у передчутті бурі. У них удома десь валявся старий термос у яскраво-червоних квітках маку. Колись мама давала в ньому чай баті на роботу. Він і сам юзав його, коли робив із пацанами вилазку до закинутого кладовища на Пейзажці. Ні матері, ні роботи не стало. Термос із маками десь був. Напевно. Як і батько.

***

— Скажи чесно — у тебе є якийсь план на життя? З цим от всім…

— Я й без цього особливих планів не мав. По планах у нас ти.

Пізніше до тебе доходить, що любов — це не лише відвага поселити в своєму житті людину з далекими від твоїх смаками і, як мінімум, дивними звичками. Це ще й великий ризик у момент Х не впоратися з її вірою в тебе. Уже згодом ти зачудовано зауважуєш, що її плани непомітно стали твоїми мріями, твої мрії — її закоханістю у твою милу хлопчакуватість, а в замку на дверях твого особистого хтось підступно змінив серцевину.

Як було в них із Мар’яною, Костя достеменно не знав. Однак підозрював: якщо якось візьметься дослідити їхні спільні, вивчені до найдрібніших нюансів території, виявить там нові, незнайомі стежки.