Душі в екзилі.

Мені набридло це життя... Я їду в Італію. Вся наша вулиця спорожніла. Добровільна мобілізація. Перший Український — Польща. Другий Український — Італія. Третій Український — Іспанія. Фронтів більше, ніж у Другу світову. Є ж іще Португалія, Греція, США, Голландія, Корея...

У нас вся вулиця — розполовинені сім’ї. Одна берегиня сама ро­дину покинула, пражиться тепер під золотим сонцем. Троє дітей виростають без мами. Друга, овдовівши, взяла курс на Польщу — якось раду дає, і непогано. Третя рушила до Португалії, рік працювала, щоб віддати борги з відсотками. А з цієї хати він — десь чи в Бельгії, чи у Санкт-Петербурзі, за нами — троє: молоде подружжя і розлучена молодиця — в Іспанії. Дітей виховує бабуся. Наступне подвір’я — мати кілька років пропрацювала в Італії, стягнула дочку, сама повернулася, а дочка там. Залишила чоловіка і двох дітей. Навпроти — жінка більше п’яти років у Римі і повертатися не думає.

Деякі, одержавши право на працю, приїжджають у відпустку. З нудьгою вислухавши нарікання, мовляв, на зарплату не проживеш, а ще як не виплачують вчасно, — сідають у свої буси-НЛО і зникають уночі.

Що ж, на зарплату і справді не проживеш. Ніж ставати жовчною заздрісницею і сивіти від хронічних проблем та безгрошів’я, краще самій скуштувати тих рятівних заробітків.

Дурне моє серце від початку задуманого пручалося неймовірно! Де не піду — тисне тривогою, ніби погодилася живою лягти в труну і дати загребти себе землею. Що не побачу — накладаю на власні переживання.

Ось кілька груп рекрутів на залізничному вокзалі. Моє дурне серце читало їх погляди і плакало-ридало. І той дощ, і байдужість людей, і ота дитяча приреченість, розгубленість, страх перед невідомим або неприємним відомим. Кололи голки сосни, шпигали суворими наказами офіцери.

— Чому ви говорите російською мовою? Я ж віддаю сина в українську армію!

— На каком языке хочу, на таком говорю, и уйдите отсюда, а то сейчас милицию позову!

Сутичка між молодим офіцером і добре сп’янілим батьком наростає. І вже нема Афгану, і ніхто не посилає юне життя на смерть, але ще гинуть неоперені хлоп’ята в армійських казармах і на випадкових роботах, замовлених з примхи командирів. І ніхто таку армію не сприй­має патріотично. «Працювала б моя мама в Італії, як Влодкова, не треба було б мені йти до армії», — думає юнак, шикуючись у колону, яка більше нагадує зеківську, ніж новобранську. І переминаються хлопці з ноги на ногу, розгублені і знеохочені, потім йдуть покірно за розлюченим російськомовним офіцером.

Кому це потрібно? І я у своїй державі почуваюся непотрібною. Я теж розгублена, як і ті хлоп’ята. Моя дурнувата чесність розтоптана і обпльована піврічними невиплатами засобів до існування. Тепер мушу покинути свою родину, звичне для мене життя і стати на службу, правда, добровільну.

А сльози щораз проступають, і щось протестує. Отак з самоохоти покинути синочків, овдовіти при живому чоловікові, залишити без тепла і турботи свій дім, старих батьків?

Йду на розмову до бувалих. Вони вже заробили і повернулися. Квар­тира як лялечка. Нема в ній моїх облуплених шпалер, моїх чвертьстолітніх раковин і унітазів, моїх заклепаних алюмінієм каструль. Кар­тинка з виставки: м’які меблі, зручність і затишок, все під руками — таке сучасне і гарне.

— У тебе теж так буде, — запевняє екс-заробітчанка Еля, горну­чись у м’який соняч ний халатик.

Але ж дурне серце і цьому не радіє. Страхи наростають. Нема від­чуття щастя. Ти дурне, серце, ти завжди все псувало! Мертва краса? Що вигадуєш! Якась страшна пересторога в усій цій розкоші? І живий білошерстий породистий кіт Аджо здається флюоресцентним, несправжнім? Ти вигадуєш, дурне серце! Подивись лише на фото: всі усміхнені, задоволені. Море хлюпоче в їх боки.

Але поруч ще одне — розчахнутий сімейний портрет: нерівний край розлучення як самосуд. Правду відтворить уява: там, на відірваній чорно-білій половинці, був чоловік, батько двох дітей. Тепер з пошматованого клаптика усміхається самотня мама з одним плечем.