Роздуми легковажного

Частина перша. СПОГАДИ ПРО СЕБЕ

Звісно, як і всі, я, очевидно, народився. Хоча батьки переконували, що мене «загубили цигани». Коли вже працював у «Перці», мій молодий колега Михайло Прудник уточнив: «Вони вас не загубили. Вони вас просто викинули. Бо ви дуже вредний».

Так чи інак, але сталося це 24 січня 1933 року.

Правда, мати запевняла, що я появився на другий день після Йордану. Отже — 21 січня. А хрестили мене 24-го. Тому й у метриці так записано.

Отже, поки я не бачив метрики, святкував день народження 21-го. Побачив — святкую з 21 по 24. Це дуже подобається моїм друзям. Не треба носити подарунків. Одні кажуть: «Я думав, що вчора...». Інші: «А хіба не завтра?..»

У цей чарівний світ мене супроводжували дві планети: Козеріг і Водолій. Видно, перед тим, як експедувати мене, вони довго сперечалися. Кому випадає ця, не вельми приємна, робота? Обидва, очевидно, не хотіли. Бо період Водолія починається 21-го. Кому на початку чи наприкінці періоду хочеться працювати?

Тоді, видно, Всевишній дав їм доброї прочуханки. І цю місію вони виконували удвох. В результаті цього у моїй долі постійна парність випадків.

Число «21», якого я з’явився на світ, — вельми щасливе для людства. 21-го січня помер тиран Ленін.

1933 рік — дуже трагічний і похмурий. У Німеччині прийшов до влади тиран Гітлер.

Обидві ці потвори так чи інакше будуть пов’язані з моєю долею. Народися я у «странє совєтов» — одразу й помер би з голоду. Народися у Німеччині — могло бути гірше. Можливо, «фюрер» за­хотів би стати моїм хресним батьком. Пляма на все життя.

Вічна слава моїм предкам — вони обрали Галичину. І хоч у цей час там бушувала пацифікація пілсудчиків, польський колоніа­лізм у порівнянні з німецьким чи «совєтським» — був раєм.

Уперше «принади» його я відчув, коли мені було два роки.

Батько обкопував яблуню. Я колупався неподалік.

Раптом перед батьком постав польський жандарм. Який мені ду­же сподобався. Бо весь блищав.

Мить — і лопата блиснула на спині жандарма. Мить — і жандармів карабін блиснув у руках батька. Ще мить — і п’яти жандарма заблищали біля воріт.

Оці три блискучі миті я запам’ятав. Ще запам’ятав, що пла­кав. Шкода було «блискучого вуйця», якого тато вигнав.

Іншу картину я запам’ятав краще. Мені вже було ­дев’ять. Літо. Сонце. Подвір’я. Батько рубає дрова. Я складаю.

Рипнула хвіртка. Гусаком ступає високий довгов’язий німець. За ним гусеням дріботить маленький староста Баранець.

Німець стоїть поруч із батьком. Кінчиком канчука грайливо вдаряє по крисах батькового капелюха. Який, звісно, на батьковій голові. Монотонно чеканить слова. Баранець старанно перекладає:

— Пан комендант попереджає: якщо через тиждень не буде здано контингент, на другий тиждень заберуть корову. А з хати поздій­мають вікна і двері...

Капелюх насунутий батькові на чоло. Він схилив голову під грайливим канчуком шваба. Поглядом покосував на сокиру, що перепочивала, зарубана в колоду. Рука ледь здригнулася. Я писнув:

— Ой!

Батько стрепенувся. Глянув на мене. Вкрився рясним потом...

Німець вже почвалав до воріт. За ним подріботів Баранець. А Батько стоїть мов укопаний.

Я шепчу:

— Татунцю! Що ви хотіли зробити з тим німцем?

Батько притулив вказівного пальця до вуст.

Потім сів на колоду. Я притулився до нього. Він обняв мене за плечі. І я відчув, як тремтить його рука.

У цю хвилину мені й пригадався той польський жандарм. Я спитав батька, що було тоді?

Тоді жандарм прийшов батька арештувати. За законом батько мав стати до нього лицем. А жандарм «взяти на бачность» (віддати честь) і прочитати підарештному наказ влади про арешт. При цьому він не мав права нагрубити або чимось іншим людину образити. Всі ці тонкощі батько знав. Вдавав, що жандарма не помітив. Продовжував копати. І як той не заходив, батько постійно повертався до нього задом.

Жандарм не витримав. І процідив:

— Пся крев! Свіня!..

Тепер закон був на боці батька. А лопата — на спині жандарма.