...якось у Франції, коли мій серпень був безголовий і вітряний, а запах волі забивав
памороки, і все ще було так попереду... примружую очі, навіть зараз, бо час і простір
насправді майя, а те літо – манна небесна – вдихаю аромати щастя: химерна,
млосна суміш лаванди, мигдалю, розмарину, меду, винограду, сиру, маслин і соняхів...
якось у Франції, коли нікуди не мусила бігти – бо навіщо і пощо? Бо спокій повільно
плинув густими пахощами – і огортав, і заціловував, і не минав...
...збирала тоді лаванду – у кожному містечку, вже_тепер_безіменному, розтирала
в долонях, заколювала букетики у волосся, ховала поміж аркуші книги – і сама
ставала лавандою. Аметистовим запахом, якого вже годі позбутися, бо – у
кожну прожилку любові, бо – в кожну шпаринку пам’яті...
...а коли снігами усе заметелить, і коли тобі здасться раптом, що все оце – з
нами і поза нами – вигадка і наслання, я дістану лляну торбинку, що пахне
щастям, і лавандові пахощі метеликами сядуть на плечі...
...а коли заболить твоє серце, і коли віра моя змаліє – я напечу хліба житнього,
і солодко присмачу його лавандовим джемом...
... і життя наше буде, як пахуча зелена олія: лаванда до розмарину, чебрець
до шалфею, олива до бринзи... Смарагдове диво досконалої лавандової любові... lavanda+.indd 5 09.08.2011 11:40:46 діалоги lavanda+.indd 6 09.08.2011 11:40:47
з лавандою...
вербовим прутиком – по глині...
заміси слова і суті – у єдине тіло,
що на світанку щастям зо-ло-ті-ло:
воно – хотіло, і воно – летіло,
немов лелітка –
із медвяних снив
у бурштини чекання, в руки долі,
де краплею на споді – мураша
зав’язло у смолі:
його душа спочинку просить...
ти цілуєш – “шаааа.... засни... ” .
...і засинає, і поволі
збуваються обітниці усі,
що дані травам, каменю і житу,
тобі, мені, метелику, осі,
зозульці, лані, мигдалеві –
ж-и-т-и:
не ворожити “буде, a чи ні” –
триматися за серце чи стеблину...
...і павутинка усміху полине,
де полинові пахощі сумні
з лавандою сплелися воєдино... lavanda+.indd 7 09.08.2011 11:40:47
***
Безпритульно, як дощ на селі. Невилазна драгва.
На горищі товчеться куниця, а, може, ласка.
Хоч дороги – чотири,
Шляхів, як відомо, – два.
Проведи мене, Господи, (вгору-униз) будь ласка.
Бо безсоння галакає. Тепло горить папір.
Бо вода-галайда утікає.
Ти віриш?
Вір.
Роздоріжжя розмови розмокло – мовчи, чи як.
Під дощем докривавлює морва. Зітхає киця.
Бо дорога у поле, де знадний мовчальник-мак.
Макоцвітна любов. І пелюсткова моровиця.
…поміж квіти опалі упали слова-сліди:
– Ми минаємо, мила.
– Ми – вічні.
– Ідеш?
– Іди. lavanda+.indd 8 09.08.2011 11:40:48
Вода і ковила
Той пагорб ковилою переріс –
Дивись: правічний мурашиний ліс,
Трава зім’ята випростала плечі.
Вона забула: чи було, чи ні –
Лице тіняве, золоті вогні,
Любов, ущерть із речень або зречень…
Траві байдуже, бо вона – росте,
І – мудрій – їй однаково про те,
Що час – тече.
Життя перетікання –
Лише оце важливо для трави:
По венах стебел – знизу догори –
Жага води, чи тиші, чи кохання…
Бо кров і плоть – вода і ковила.
Ти не питав, а я відповіла:
Це плин і плинність, плетениця долі…
Полинь-прилинь...
пісок і спориші...
Як пальці рук,
як порухи душі –
Сплітаються – і тихшають поволі. lavanda+.indd 9 09.08.2011 11:40:48
листопад. дерево. ріка.
Жовті долоні та дотиків чорна кора,
Крона-корона накрила півсвіту і небо…
Знизу угору тягнуся, коханий, до тебе –
Руки завмерли…а потім засохли…і –
кра! –
Ворон закашлявся… хмари дощами голосять:
– Осінь, кохана… зніми павутинку з волосся…
Дерево, дере... – і горлом подерта застуда,
Зимно у небі – зігрітися! – листя з майданів
Палять і палять – який божевільний Майданек! –
Гірко згорає…аби відродитись усюди,
Все – колообіг життя…
я не хочу – по колу!
Білий кілок забиває у груди «ніколи» –
Цей листопад…
шарудіння, ця ніжність неждана,
Привид туманний – не привід безуміти чи
«Пробі!» кричати…
торкнися губами. мовчи.
Деревом голим схилися донизу: кохана…
Пере-тікання – води і любові – трива…
Дерево миле, я твоя довічна трава… lavanda+.indd 10 09.08.2011 11:40:49