Будинок Дверей

Леслі. Дорнфонтейн, Південна Африка, 1947

Історія, подібно до гірського птаха, може піднести ім’я за хмари, за межі навіть самого часу. Багато років тому це сказав мені Віллі Моем.

Він уже давно не з’являвся в моїх думках, але цього осіннього ранку, дивлячись на гори зі свого ґанку, я знову чую його високий сухий голос, його вимову, правильну й точну, як і все в ньому. Я знову згадую його тієї останньої ночі в нашому старому будинку на іншому кінці світу, нас обох на веранді за будинком: ми тихо розмовляємо, а повний місяць — човник світла — пливе над морем. Усі в будинку вже сплять. Коли ж настав ранок, він відплив із Пінанга{1}, і більше ніколи я його не бачила.

Десять тисяч днів і ночей спливли нескінченною річкою від того вечора. Тепер я живу на березі іншого моря — моря мовчазного каменю й піску.

Пів години тому я закінчувала снідати на ґанку, коли внизу біля підніжжя хребта помітила знайому постать, що крутила педалі, піднімаючись по крутій запиленій ґрунтовій дорозі. Я слідкувала за ним, поки він не подолав підйом і не з’їхав униз короткою, обсадженою тополями під’їзною дорогою. Наблизившись до сходинок, листоноша зліз із велосипеда і поставив його на підніжку.

— Добрий ранок, місіс Гамлін,— гукнув він.

— Доброго ранку, Йогане.

Він дістав із сідельної сумки пакунок і, зійшовши на ґанок, простягнув його мені. Пакунок був загорнутий у цупкий коричневий папір і перев’язаний двома петлями шпагату, але я одразу зрозуміла, що це книжка. Роберт помер майже шість років тому, але його пошта — каталоги й подарункові книжки від лондонських антикварних книгарень, інформаційні бюлетені із клубів, членом яких він був,— і далі надходила сюди ще довго після того, як я повідомила відправників про його смерть.

— Це не для містера Гамліна,— сказав Йоган.— Це вам.

— О? — Я обмацала кишені в пошуках окулярів, начепила їх і, примружившись, подивилася на ім’я, вказане на посилці: «Місіс Леслі К. Гамлін».

Хвилину чи дві я вдивлялася у власне ім’я. За винятком щомісячного листа з Лондону від сина, я не могла пригадати, коли востаннє отримувала пошту, адресовану мені. Йоган указав на марки.

— Кумедна пташка.

— Це птах-носоріг,— пояснила я. Великий вигнутий дзьоб і важкий кістковий виріст на лобі надавали птахові комічного вигляду. Він сидів на гілці над написом «B. M. A. MALAYA» — тобто «Британська військова адміністрація Малаї».

— Відкладете їх для мене?

Я поглянула на нього.

— Що? О, так, звісно...— Я поклала пакунок на стіл.— Чашку чаю, Йохане?

Він похитав головою.

— Сьогодні пошти повна сумка.— Він повернувся, щоби йти, але я його зупинила.

— Зачекай, Йогане.— Я швидко пішла в будинок і за мить повернулася з маленьким паперовим пакетиком.— Трохи печива для тебе.

— Дуже дякую! Ваше — найсмачніше, навіть смачніше, ніж у Танні Елсі.

— Краще б вона цього не почула.

— Так, бо вона все ще засмучена тим, що вас відзначили за найкращий молочний пиріг на церковному ярмарку. Вона сказала моїй мамі, що вас до конкурсу й допускати не можна.

Навіть після двадцяти п’яти років мого життя тут в окрузі все ще залишалися люди, які вважали мене чужинкою.

Йоган кинув на мене стурбований погляд і кивком указав на пакунок, який доставив.

— Сподіваюся, не погані новини?

Я не відповіла. Дочекавшись, коли він від’їде і зникне внизу, я повернулася до столу, сіла, присунула пакунок до себе й уважно його роздивилася. Зворотної адреси не було, але поштові штемпелі, розмиті, наче старі татуювання, підказали мені, що його відправили з Пінанга десь у вересні 1946 року. У плутанині адрес, що накладалися одна на одну, написаних різними руками, якимось дивом відшукався мій розвіяний вітром слід: пакунок був надісланий до старої контори Роберта в Лондоні, потім пересланий нашому адвокатові в Кейптауні й майже через пів року після того, як його відправили з Пінанга, знайшов мене на цій вівчарській фермі за п’ятнадцять миль від Бофорт-Веста.