| Видавництво: | Видавництво «Богдан» |
| Автор: | Ірина Дем'янова |
| Жанр: | Поезія |
| Де читати: | У застосунку Наша Книга — детальніше |
| ISBN: | 978-966-10-7405-6 |
Цю книгу не можна завантажити — вона доступна для читання лише в нашому мобільному застосунку.
Застосунок доступний на Android та iOS.
Ця збірка вибраних віршів, оповідок, сентенцій відображає чи не повний спектр людського буття. Може, когось вони обнадіють, утішать, укріплять, бо ми й насправді — подібні.
***
Аж затинаюся, як мовлю: Україна,
як зойк, те слово у мені ячить.
Бо й рими: од раїни до руїни...
І вишиття, і бáтьківська хатина,
і серденятко в ягоді калини,
й брикульської говірки колорит,
а над усім несмертна пісня лине —
код аріїв із тьми тисячоліть.
...А може, твоє ймення, Україно,
як у полях заблукана дитина,
і над безмежжям поклик журавлиний,
що в ній, мов жаль за мамою, щемить.
***
Обступіте мене, камени,
дайте хисту і барв, і слів!
Знаю світ, про котрий до мене
так ніхто і не оповів.
І, можливо, то мудра воля,
вищий замисел Божий в тім,
аби так химерила доля,
саме ті стелила путі:
на яких — спориші та груддя,
крізь які — яруги й горби,
і місток із юрби в безлюддя...
Тільки що буття без юрби?..
Може, й доста доріг, одначе,
дяка долі, — торую шлях,
і ведуть мене серце зряче
та душа, не сповита в страх.
***
Цілувала б своїй долі руки,
та гірка поденщина за гріш...
Крізь такі терновища розлуки
пробивається до мене вірш!
в місиві понять, подій і дат...
в юрмищі... Рятуй мене, мій Боже,
зоддалік і здрайця, наче брат...
***
Блудний син чийсь в дорозі додому.
Ти — ще біля мами,
ще тобі манівці — то спокуса:
і хочеться, й колеться...
І надсаджую горло, горнуся
до тебе, мов горлиця,
та нічим не зарадити тому,
що стало між нами.
Той шкляний замурівок розбити б,
та ти не зі мною,
ти потойбік. І що тобі вітер?! —
хмелієш од вольниці...
Ой не квапся, те встигнеш зробити,
що тяжко відмолиться...
Не закрию од протягів світу,
хоч би стала горою...
Я б соломки тобі підстелила,
але краще не падай!
Ти порадься зі мною, повір мені,
я ще все пам’ятаю...
Так свавільно листочки обірвані
вітер долу жбурляє!
Сину мій, я б голівоньку змила...
Я завжди тобі рада.
***
Пізня осінь, передзим’я,
вітер скулився, як пес,
цідить висхле сонце-вим’я
біле світло із небес,
і вагітні сизі хмари
спочивають на дахах,
і злились в скорботній парі
сіра гілка й чорний птах.
Жухле листя мерзне, скніє
так впокорено, мов спить.
У мені незримо зріє
пуповини зрима нить.
***
Совиний погук, наче плач вістунки,
що їй приречено страхати сонну павідь,
аб ніч не вколисала нас, мов нявка,
водночас і прекрасна, і жахнá...
аж до дитинного, що таїною манить.
Оте прозріння вглиб... У горлі давко:
— Що, крім плачу, Кассандро? Що по нас?..
Лиш скрик опівнічний, що, наче здогад, ранить —
вже лодії пливуть совиним зойком...
Ущільнюється, щулить крила Час.
— Що, крім плачу, Кассандро, що по нас?..
***
І з якої б, прокинувшись, встати ноги,
щоби день плив, як човник зі срібним весельцем?
Хай я, наче Телесик, вколисаним серцем
голос матері вчую у кличі Яги —
все ж повірю: візьме гусенятко на крильце,
й не повірю, що в мене є десь вороги,
й не зійдусь (як годилося б) з ними у герці,
бо марнота усе. Лиш той день дорогий,
що пливтиме, як човник зі срібним весельцем.
а допити весь келих не маю снаги...
Український мотив
Ой нема на те ради,
нема на те, людоньки, ради —
ледь розвидниться обрій над Краєм —
стемнить його зрада!
Всяк уклінно підносить
коштовні клейноди мосьпану,
бо доп’явся старшинства
й кортить йому зватись гетьманом.
і вже козаченьки та брат брата б’ють.
нема на те, людоньки, ради —.
так ніхто тую Матір стражденну,
як син, не окраде,
так розчулено зніме із неї
останню свитину.
Заквітчає, заплаче й покине
вмирати під тином.
і вже яничарами та брат брата звуть.
нема на те, людоньки, ради —
то не родить, то повінь, то посуха,
то виб’є градом...
Той жирує, той плаче, немудрий,
нехитрий надбати!
Тут не важить про честь,
бо шанований той, хто багатий.
і знов козаченьки брат на брата йдуть!
Замість оберега
Лесі Романчук
Не відлюби, не відлюби, не відлюби
той жаль ожиновий, той жар осінній,
той незбагненний чар її уміння
сміятися крізь плач, ті очі сині —
не відлюби, не відлюби, не відлюби.
коли гортанно голосом огорне,
коли жадливий спазм судомить горло...
А не твоя! В очу сліпучо-чорне,
та не порань, та не порань, та не порань!
у прорізах одеж, вуста-молитва...
Та стережись, бо із такого литва
те титло царствене! Нещадне світло
іронії, що променем прониже.
струною, виспівом і вишептом:
— Мене!
За те, що єсмь, що чаша не мине
нікого. Вас люблю... Любіть мене! —
...Та жінка, мов свіча, і зала, й кін, і грань...
Ця книга читається в застосунку Наша Книга: купили на сайті — вона одразу у вашій бібліотеці на телефоні, з офлайн-режимом і синхронізацією прогресу.
