Брюґґе-як-Смерть

I

День підупадав, у коридорах великої мовчазної будівлі гуснули сутінки, запинаючи шибки жалобним крепом.

Гюґ Віан готувався вийти надвір, бо ж мав звичай щодня наприкінці пополудня йти на прогулянку. Без роботи, самотній, він сидів цілий день у своїй кімнаті, просторому приміщенні на другому поверсі з вікнами на набережну Розер, де й стояв, задивившись у воду, його будинок.

Гюґ трохи читав: журнали, старі книжки; багато курив; у похмурі дні мріяв перед відчиненим вікном, поринувши в спогади.

Ось уже п’ять років, як він жив отак, відколи, одразу після смерті дружини, оселився в Брюґґе. Уже п’ять років! Він повторював сам собі: «Вдівець! Я живу вдівцем! Я вдівець!» Слово непоправне й коротке! Лише два склади, без відлуння. Складів хоч і пара, але ж позначають життя без пари.

Ця розлука була страхітлива для Гюґа: він знав кохання в розкошах, дозвіллі, подорожах, нових країнах, які оновлювали ідилію. Знав не тільки тиху насолоду взірцевого подружнього життя, а й незатьмарену пристрасть, ненастанний запал, мало не безтямні поцілунки, гармонію далеких, а проте поєднаних душ, немов паралельні набережні одного каналу, що змішує їхні відображення.

Десять років незмірного навряд чи й відчутого щастя, так-бо швидко вони минули!

Потім молода жінка померла, на порозі тридцятиріччя, була прикута до ліжка лише кілька тижнів, і швидко згасла на тому смертному одрі, де він уже ніколи не побачить її; зів’яла й бліда аж біла, немов осяяна воском, там лежала кохана, а він нестямно любив властиву їй давніше ніжну квіткову барву обличчя й розширені чорні, наче терен на тлі перламутру, очі; темні очі контрастували з жовтими, мов бурштин, косами, які, розпущені, довгі й хвилясті, вкривали всю спину. Святі Діви первісних народів мали такі самі руна, що опадали спокійними хвилями.

На лежачому трупі Гюґ обтяв той сніп волосся, заплетений в останні дні хвороби в довгу косу. Мабуть, це вияв своєрідного жалю, до якого вдається смерть. Адже вона руйнує все, проте щадить волосся. Очі, губи — все розпадається і зникає. А волосся навіть не втрачає барви. Лиш у волоссі людина зберігає своє безсмертя! Тепер, як уже минуло п’ять років, збережена коса небіжчиці навіть не зблідла, незважаючи на сіль безміру пролитих сліз.

Удівець того дня пережив із найтяжчим болем усе своє минуле, і то через похмуру листопадову погоду, коли дзвони, здається, сіють у повітрі порох звуків, мертвий прах років.

А втім, Гюґ вирішив усе-таки вийти, проте не для пошуку вимушеної розваги або ліків від свого лиха. Він не хотів навіть пробувати. Але полюбляв ходити пішки надвечірньої пори й шукати аналогій своєї жалоби в самотніх каналах і поміж церковних споруд.

Спустившись на перший поверх будинку, він помітив розчинені настіж у широкий білий коридор двері, які звичайно були зачинені.

Гукнув серед тиші стару служницю:

— Барб!.. Барб!..

Ця жінка одразу і з’явилася в тих дверях, здогадавшись, чому господар гукає її:

— Месьє, — проказала вона, — в салонах треба прибрати сьогодні, бо завтра свято.

— Що? Месьє не знає? Свято Явлення Богородиці. Я маю йти в Бегінаж на месу й вечірню молитву. Це такий самий день, як і неділя. Працювати завтра не можна, тож я й прибираю в салонах сьогодні.