Літопис Сірого Ордену. Аркан вовків. Книга 1

Передмова

Люди люблять історії. Ми любимо їх слухати та любимо їх розповідати. Але найголовніше: ми любимо в них вірити. Про це є вже чимало досліджень. Нейробіологи та психологи пояснюють, як історії допомагають нам пізнавати світ, адаптуватися до нього, навчатися й боротися. Ми не можемо просто існувати. Ми перетворюємо наше життя і світ навколо на низку історій, яку безперервно переповідаємо одне одному. І безперервно впізнаємо себе в чужих історія. Бо так уже ми влаштовані. Для самих себе ми є головними героями безлічі карколомних, щасливих, захопливих і трагічних сюжетів.

Але в житті кожної людини, як правило, є одна чужа історія, яка раптом стає її власною, занурює в себе, поглинає та інтегрує, зробившись невіддільною частиною особистості. Барвистою призмою, крізь яку людина, часто несвідомо, дивиться на світ. Люди знаходять свої історії в різний спосіб і по-різному переживають їх. У когось історія змінює все їхнє життя, а в когось залишається ледь помітним фільтром, який лише дещо змінює оптику та налаштовує моральний компас. Але вона завжди є.

Для дуже багатьох такою історією став «Володар перснів» Джона Р. Р. Толкіна. Ця книга не винайшла жанр фентезі — у часи, коли «Володар» вийшов друком, фентезі вже оформилося й набуло багатьох рис, за якими ми його розпізнаємо тепер. Феномен «Володаря» був у тому, що він несподівано сильно зрезонував із тим, що відчувала й переживала вся західна цивілізація по завершенні Другої світової — і в реаліях новопосталої Холодної війни. Цей резонанс був таким потужним, що протягом наступних десятиліть «Володар перснів» так і залишився неперевершеним у своєму впливі: не лише серед фентезі, але й серед художніх творів загалом. Це не означає, що потім не з’явилося важливих і впливових творів. Зрештою, багатьох ця книга не вразила чи навіть відштовхнула. Але Толкінівська трилогія стала тим каменем, який, упавши в став світової культури, породив незчисленні кола, які розходяться й досі: у музиці, живописі, іграх та навіть цілих субкультурах.

Свого часу Павло не раз казав, що книгою, яка найбільше вплинула на нього, є саме «Володар перснів». І цей вплив відчутний у «Літописі Сірого Ордену» — але відчутний не прямими зв’язками чи відсилками. Насправді важкувато буде знайти безпосередні схожості між цими двома трилогіями. Але вплив є, він відчувається — але інакше. Це саме та призма, лінза, яка формує світобачення.

«Літопис» вестиме вас довгими та звивчастими стежками. Він збудує світ прекрасний і жаский водночас. Але тут не буде суму за втраченою величчю старих імперій, такого близького бритам. Навпаки: він покаже ту безперервність і тяглість, яку ми всі підсвідомо відчували і якої нас так завзято намагалися (і намагаються) позбавити. Гетьманат — це не ілюзія і не альтернативна історія, якою його можна було б назвати суто за формою. Це наше внутрішнє колективне Я, яке, попри невпинний імперський тиск, ми ніколи не втрачали. Тому ми відчуваємо Україну «Літопису» своєю — бо кожна її деталь є справжньою, близькою та зрозумілою. Так само зрозумілим і близьким для британців був Гондор — тінь минулої величі й обіцянка її відновлення.

Та не менш зрозумілою й відчутною для нас є війна. Не романтизований відголос з інших часів і чужих земель — це наш біль, наша звитяга, наші зчеплені в напрузі зуби. Спалені на попіл села, вигорілі до чорноти поля й спустошені міста — це не просто майстерно створені образи. Це реальність, яка обвалилася на нас. Уже не попередження — відкрита рана, яку не приховати. Тому присвята захисникам і захисницям України, що відкриває кожен том, є зв’язком між світами й водночас печаткою реальності на вигаданому начебто світі.

Так само справжніми є і герої «Літопису». Виклики, сумніви та рішення, які вони проживають, для нас — близькі й зрозумілі. Непевність та ейфорія першого кохання, дружба, що раптом перетворюється на ворожнечу, прагнення батьківської уваги, усвідомлення власного батьківства, туга й біль матері. Усе це відлунює в нас — бо воно справжнє і чесне, не списане з чужих книг і не вигадане в бажанні здаватися кращим, ніж є насправді. Ми віримо в те, що це могло статися з нами, бо воно насправді вже ставалося — і не десь далеко з незрозумілих причин.