| Видавництво: | Видавництво «Богдан» |
| Автор: | Наталя Савчук |
| Жанр: | Літописи Семисвіття · Фентезі |
| Де читати: | У застосунку Наша Книга — детальніше |
| Серія: | Літописи Семисвіття · книга книга 1 |
| ISBN: | 978-966-10-7938-9 |
Цю книгу не можна завантажити — вона доступна для читання лише в нашому мобільному застосунку.
Застосунок доступний на Android та iOS.
Десь у глибинах пам’яті роду на тебе тисячоліттями чекав твій першосвіт, твоє Семисвіття. У ті часи на праукраїнських теренах чоловік мало що важив для богів, людськими громадами верховодили чуйні берегині та загонисті лярви, а в Дикому Степу панували птаховичі зі змієвичами та Вражеві діти, котрі зналися перевертями та лютим мервям. Але якось берегиня з любові до чоловіка замість доньки, котра мала успадкувати всю її силу, народила двійню, вділивши чулості синові. Так у Семисвіття ввійшли «діти переступу» — напівчулі напівмужні берегиничі Врода та Волошко. Рівновагу порушено. Котиться Семисвіття з теплої долоні Великої Ма як та писанка в безвість. Чи хто спинить? Чи хтось спиниться? Наталі Савчук вдалося зазирнути у неймовірну глибочінь українського міфу й донести його до читача живим і багатобарвним, духмяним. Світ Семисвіття захопить і прихильників Дж. Р. Р. Толкіна, і шанувальників Джорджа Мартіна. Стане він також відкриттям для читачів, залюблених у живу смаковиту українську мову та міфопоетику.
Наталя Савчук
ЛІТОПИСИ СЕМИСВІТТЯ
Книга 1
ДІТИ ПЕРЕСТУПУ
Синові моєму Ярославові,
котрий допитується, чого так,
і Володимирові Рутківському,
який хоче знати, що буде далі.
«Я — Ма-Рінь. Марена Справедливиця.
«Смерть-матінка» — зве мене люддя. Одна я не порушу Слова, не омину, не забуду як та Лета. Бо я і є Слово. Як і ви всі.
Розкручується нитка життя — сила зі со-вісі — прядеться ма-рінь Семисвітня…
Я — Ма-Кош. Макош Подателька.
«Доля-матінка» — каже люддя. А я тягну з ма-ріні тонку нитку духу та намотую на со-вісь. Тягну крізь біль і труд, сміх і любов, аби вирівнялася, аби була доладна.
Розпускається ма-рінь Семисвітня —тчеться життя на новий взір. Взори предковічні…
Я — Ма-Ір. Матір Всеплодюща.
«Матір’ю Сирою Землею» зве мене люддя. Шукає Ірію на свої душі. Вічності та любові. А я сплю. Бо все суще — лишень мій сон. Подесну — Ма-Рінь. По сердечну — Ма-Кош.
Тчеться полотно Семитсвітнє силою та духом, тішить сон мій незмовкний взір. Сплю. Зводить голови люддя і бачить у тих взорях свій Ірій. Опустить очі — впевниться, що під ним Земля Всеплодюща…»
* * *
«В одночасся викотилися ви, діти переступу, на простори Семисвітні, та двома писанками. Як дві долоні ви у матері — різні. Ллється сила її — вода зі жмені…
Розпише вас, діти переступу, Ма-Кош Доледариця різними писачками. А ви ж як серце матері вашої — одне!»
Із «Книги Янової»
Зачин
У Дар-хаті — камінному стовпі, де і лягти можна хіба скрутившись гадом у туге кільце, Враж так багато надумав усякого, що вже тих думок було йому вище голови. Коли тільки отямився всередині цеї камінної тьми, побитий до самих кісток, довго не міг второпати, що це за світ і хто він сам. Але оті Гарпові безтямні дівки, котрі щодня налітали, та цілили заточеним пір’ям йому межи очі, та обдирали свої лисі шиї в кров, тягнучись, аби таки вдерти йому з тіла ще хоч луски з м’ясом, явно показували, що він усе ще у Цьому, людському світі.
«І чого «у людському»? Він такий само й наш світ — змієвичів і птаховичів… Чого «людський»? «Любий» — то так. А людський…». Згадалося, що те люддя виціловує одне одного при кожній нагоді, сплітаючи дихання в одне, аби звірі душ їхніх принюхалися... «Цілуймося на Цім світі, бо на Тім нема чого»…
Вражеві Гарпове поріддя гірко допікало перші літа. А потім уже радів їм. Бо нікого більше — ні малих, ні Вишніх — НІКОГО більше не було. Одні Гарпові дочки оці, що їм повтікали й Тям, і Мисля, коли їх малими він із синами на ґвалт пустив… одні вони щодня прилітали та нехай і болем нагадували, що ще живий.
Враж був божем. Тіло йому збувалося ран швидко. І навіть коли погнав геть своїх Тяма та Мислю і подерся як п’яна відьма комином угору тим стовпом до тих Гарпових малих на розтерзання, геть і тоді й очі йому віджили, й м’ясо на кості вернулося, й шкура тільки блискучіша стала.
«Був би той Рарог не таким лютим, міг би просто вбити. Ото як Дива, схарчив би Вишнім, і не мучив. А так — ні жити, ні вмерти! Сам себе не з’їси!»
Враж, Вишні свідки! — був так здичавів із того всього, що сам себе за хвоста вгриз! Ні, не ради забавки. А на всю силу чорної бездонної пащеки першого гада Семисвіття! І нічого. Ні голова йому тим своїм хвостом не вдавилася, ні хвіст кров’ю не зійшов.
Тепер Враж лежав собі у Дар-хаті та спав. Спав непросипним сном, на який здатне хіба щире зміїще, коли воно бож.
Порожні були його сни. Бо віддав душу свою — перстеник — із дурної волі люддю, а тепер та душа забита в мертве дерево. І тому нічого немає Вражеві всередині. Навіть тьми.
Роман відкриває цикл «Літописи Семисвіття»; перша книга називається «Діти переступу». Присвяту авторка адресувала двом читачам одразу — синові Ярославові, «котрий допитується, чого так», і Володимирові Рутківському, «який хоче знати, що буде далі». Видавець порівнює світ Семисвіття з Толкіновим і Мартіновим, але виводить його з іншого кореня — з праукраїнського міфу.
Ця книга читається в застосунку Наша Книга: купили на сайті — вона одразу у вашій бібліотеці на телефоні, з офлайн-режимом і синхронізацією прогресу.
