Геловінське Дерево : повість

Розділ 1

Це було невеличке містечко коло маленької річки та маленького озерця в невеликій північній частині штату на Середньому Заході. Довкола не було аж стільки лісів, щоб вони застувати місто. А втім, і містечко було не таким великим, щоби не проглядались і не відчувались ліси чи не пахло ними. Містечко рясніло деревами. А тепер, коли настала осінь, — пожухлою травою та змертвілими квітами. І рясніло парканами, по яких можна було гасати, і хідниками, якими можна було кататися на роликах, а ще там зяяв величезний чорторий, в який можна було із лементом скочуватися клубком. І містечко рясніло...

Хлопчаками.

І було надвечірʼя Геловіну.

І двері всіх будинків були зачинені від студеного вітру.

І містечко було залите прохолодним сонячним світлом.

Аж нараз день добіг кінця.

З-під кожного дерева виповзли і розбіглися по всьому містечку нічні померки.

За дверима всіх будинків здійнялася мишача шамотня, затамовані окрики, замерехтіли-замиготіли світелка.

За одними з таких дверей тринадцятирічний Том Скелтон зупинився і прислухався.

Вітер надворі ховався у кожному дереві, нишпорив хідниками, не полишаючи слідів, наче кіт-невидимець.

Том Скелтон стріпнувся. Всі розуміли, що вітер цієї ночі особливий, а морок прибрав особливого відтінку, позаяк був вечір напередодні Дня Всіх Святих. Все здавалося вирізаним з м’якого чорного оксамиту, або ж навіть золотого чи помаранчевого. Дим клубочився з тисяч димарів — достоту як плюмажі похоронних процесій. З кухонних вікон линув гарбузовий дух — від порізаних гарбузів і печених пирогів.

Крики за зачиненими дверима будинків ставали все гарячковішими, а хлопчачі тіні вже щодуху метались за вікнами. Хлопці були ще не повністю вдягнені, з густими мазками фарби на щоках: осьде горбань, а онде велетень-недоросток. На горищах ще й досі крутилися веремії: все літало переверти, замки на старезних скринях збивалися, а самі скрині спішно тельбушили у пошуках костюмів.

Том Скелтон напʼяв свій кістковий костюм.

Він щирився на всі зуби, розглядаючи хребет, огруддя та колінні чашечки, нашиті білими нитками на чорну бавовну.

«Оце пощастило! — подумав він. — Яке влучне ім’я! Том Скелтон. Чудове ім’я для Геловіну! Всі дражнять тебе Скелетом! І що ти вдягнеш?

Костомахи.

Бац! Зачиняючись, грюкнули вісім вхідних дверей.

Вісім хлопчаків гуртом перемахнули через клумби, перила, безживну папороть та кущі, приземлившись кожен на своєму власному вигладженому моріжку. Галопуючи, кваплячись, хтось хапав останнє простирадло, хтось поправляв останню маску, а декотрі нацуплювали чудернацькі, схожі на грибні шапки, капелюхи чи перуки, і всі волали як на ґвалт, коли вітер квапив їх, штовхав у спину — то щиро йому радіючи, то обсипаючи страшними хлопчачими прокльонами, коли маски спадали, перехняблювалися чи забивали ніздрі гарячим мусліновим духом, схожим на собачий віддих. Або ж просто дозволяючи щонайщирішому захвату від того, що вони живі та ще й на вулиці посеред ночі, наповнювати їхні легені повітрям, і кричати, кричати, і ще раз... кри-и-ича-а-ати!

Вісім хлопчаків налетіли один на одного на перехресті.

— Ось і я: Відьма!

— Людиномавпа!

— Скелет! — прорік Том, якому кістки розпирало від сміху.

— Ґарґулья!

— Жебрак!

— Смерть власною персоною!

Бац! Хлопчаки стріпнули головами після зіткнення: всі на сьомому небі від щастя, замурзані, в плутанині рук та ніг, під світлом вуличного ліхтаря. Розгойдуваний вітром електричний ліхтар гудів, як соборний дзвін. Цегляні стіни будинків обабіч вулиці перетворилися на дошки розхитуваного пʼяного корабля, який то виринав на світло, то занурювався у темряву.

За кожною маскою ховався хлопчак.

— А ти хто? — тицьнув у когось Том Скелтон.

— Не скажу. Таємниця! — вигукнула Відьма, перемінивши голос.

Усі розреготалися.

— А ти хто?

— Мумія! — вигукнув хлопчина, сповитий у ветхе пожовтіле ганчір’я і схожий на величезну сигару, що дибуляє нічною вулицею.

— А хто це?

— Не гаймо часу! — відказав Хтось — ще одна Таємниця, Прихована Мусліном і Фарбою. — Круть-верть або смерть?!

— Ага!