Пролог
я, коли ще був собою
Час стікає, люба. Нумо покінчімо з початком світу? Так. Нумо.
Хай там як, це дивно. Мої спогади схожі на комах у бурштині. Вони рідко коли лишаються неушкодженими — ці заморожені в часі життя. Зазвичай усередині тільки лапка, шматочок крила, кавалочок черевця — окремі фрагменти, що творять ілюзію цілого, — і все це перекривають брудні зазублені тріщини. Коли я примружуюсь і зизую у пам’ять, то бачу обличчя і події, які мали б щось для мене значити, і вони значать, але... водночас ні. Особа, з якою усе це відбувалося, — це я, але й не я.
У спогадах я був кимось іншим, так само як і Затишшя було десь в іншому світі. Тоді — і тепер. Ти — і ти.
Тоді. Тоді ця країна ще була трьома країнами, хоча їхнє розташування таке саме, як і в того, що колись назвуть Затишшям. Пори із плином часу принесуть більше заледеніння полюсів, зниження рівня моря і зроблять теперішні Арктиди й Антарктиди просторішими та холоднішими. А втім, тоді...
... тепер — коли я думаю про тоді, це відчувається як тепер. Це я і маю на увазі, кажучи, що це дивно.
Тепер, у часи перед Затишшям, далека північ і далекий південь — це непогані сільськогосподарські краї. Те, що називатиметься Західними Узбережцями, нині ще тільки болота і джунглі, але вони вимруть упродовж наступного тисячоліття. Деяких місцевостей у Надсердинцях іще немає, а створять їх виверження вулканів через кілька тисяч років імпульсів. А той край, який називали Палелою, твоя батьківщина? Її просто немає. Якщо врахувати все, то змін не так уже й багато, але й тепер було геть нещодавно, за тектонічним часом. Пам’ятай: кажучи «світу настав кінець», ми зазвичай брешемо, бо із планетою якраз усе гаразд.
Як назвати цей втрачений світ, це тепер, якщо не Затишшям?
Дозволь, я насамперед розповім про місто.
За твоїми стандартами, його побудували неправильно. Воно розростається — у спосіб, заборонений для будь-якої сучасної агломерації, бо тоді довелося б прокласти багато верст стін. А найвіддаленіші щупальця цього міста розгалужуються уздовж річок та інших ліній життя, щоб народити нові міста — подібно до цвілі, яка розгалужується і розтягується уздовж багатих на поживні речовини шляхів. Надто близько одне до одного, подумаєш ти. Занадто густе розміщення поселень. Занадто міцний зв’язок. Міста, що розповзаються на більші площі, їхні подібні до змій мацаки — жоден з яких не виживе, відрізаний від решти.
Інколи дочірні міста мають свої місцеві назви — особливо якщо вони досить великі чи старі, щоб мати власних дітей. Але це опційно. Твоє враження від них правильне: у кожному з них така сама інфраструктура, така сама культура, такі самі апетити і страхи. Кожне місто схоже на інше. І всі вони насправді є одним великим містом. Цей світ, це тепер і є назвою міста — Силь Анагіст.
Чи розумієш ти, дитя Затишшя, на що здатна держава? З нею не зрівняється уся Стара Санзея, яка зшила себе із сотні «цивілізацій», що живуть і помирають колись між тепер і тоді. Це ж лише збіговисько параноїдальних міст-держав і громад, які домовилися час від часу ділитися своїм майном заради збереження життя. Ех, мрії усього світу стануть такими нікчемними внаслідок Пір.
