Місто, яким ми стали

Перекладено за сприяння Міжнародного будинку письменників і перекладачів, Вентспілс.

Tulkots ar Starptautiskās Rakstnieku un Tulkotāju Mājas, Ventspils, atbalstu.

Translated with the furtherance of the International Writers’and Translators’House, Ventspils.

З англійської переклав Петро Таращук

Н.К. Джемісін

Місто, яким ми стали

У новій книжці сучасної американської письменниці Нори Джемісін (н.1972) ідеться про взаємопроникнення людей і міст, де вони живуть, на основі розвитку фантастичного сюжету: невідома інопланетна біла сила прагне знищувати міста, в даному випадку Нью-Йорк, але кожен із його п’ятьох великих районів (Мангеттен, Бронкс, Бруклін, Квінс, Стейтен-Айленд), має свою аватару, є ще й аватара всього міста, завдяки їхнім спільним діям під час різноманітних пригод місто щастить урятувати. Твір пронизаний людською теплотою і витонченим психологізмом, ми бачимо звичайних, мало не пересічних людей, які проймаються інтересами міста, відчувають свою спорідненість із ним і ревно боронять його. Ну, а головний герой, звичайно, — сам Нью-Йорк.

«Людина належить Нью-Йорку миттю, за п’ять хвилин належить йому не менше, ніж за п’ять років».

Томас Вулф

ПРОЛОГ

Дивись, що сталося

Я співаю місту.

Кляте місто. Я стою на пласкій покрівлі б удинку, в якому не живу, простираю ру ки, скорочую м’язи живота і кричу щось б езглузде в б ік б удівельного майданчика, що застує картину перед очима. Я справді співаю навколишньому міському краєвиду. Місто здогадається про це.

Світає. Від досвітнього туману мої джинси липкі, або ж, може, тому, що їх не прали вже кілька тижнів. Замість прати й сушити, я просто ходжу в іншій парі штанів, аж поки вони протруться. Можливо, я витрачу б ільше на штани в крамниці «Goodwill» отам на вулиці замість… але не тепер. Лише тоді, як докричу «А-А-А-А-а-а-а-а-А-А-А-А-а-а-а-а (набираю повітря) а-а-а-а-А-А-А-А-а-а-а-а-а-а-а» і почую, як відіб’ється луна від стіни недалекої б удівлі. У моїй голові оркестр, що грає «Оду до ра дості» з фоновим ри тмом ре пера Б асти Ра ймса. Мій голос тільки пов’язує це ра зом.

— Закрий свою смердючу пельку! — кричить хтось, тож я вклоняюсь і покидаю сцену.

Але, взявшись ру кою за ру чку дверей, які ведуть на сходи, я зупинився, повернув назад, спохмурнів і слухав, бо на мить почув, як щось співає мені у відповідь, водночас і далеке, і б лизьке, глибокий б ас. Немов сором’язливий. А ще з б ільшої далини чую щось інше: негармонійний, дедалі гучніший гомін. Може, це виття поліційних сирен? Хай там як, звук аж ніяк не милий, тож я йду.

— Ці ре чі мають якось працювати, — каже Паулу. Клятий виродок, знову курить. Я ніколи не б ачив, щоб він їв. Використовує вуста, щоб тільки курити, пити каву і ро змовляти. Ганьба, бо загалом у нього гарні вуста.

Ми сидимо в кафе. Я сиджу з ним, бо він купив мені сніданок. Люди в кафе зглядаються на нього, бо, за їхніми стандартами, він трохи не б ілий. Зглядаються й на мене, бо я б езперечно чорний, а діри на моєму одязі не такі, як модні. Я не смерджу, але люди здатні за милю відчувати кожного, хто не має власності.

— Атож, — кажу я, кусаючи яєчний сандвіч, і, хай йому б іс, мало не всцявся. Справжнє яйце! Швейцарський сир! Набагато смачніше, ніж лайно з «Макдональдса».

Хлопець, розмовляючи, любить себе слухати. Мені подобається його акцент: трохи гугнявий і шиплячий, і б лизько не такий, як в іспаномовних. У нього величезні очі, і мені здається, що я міг б и стерпіти купу лайна, якби завжди мав такі цуцикові очі, як у нього. Але він, мабуть, старший, ніж видається, і то набагато старший. На його скронях є тільки відтінок сивини, гарний і вишуканий, але він почувається, певне, як сторічний.

Він теж вибалушується на мене, і то не так, як я звик.

— Ти слухаєш? — запитує він. — Це важливо.

— Так, — кажу я і знову кусаю сандвіч.

Він підсувається вперед: