Послухач. Кн.1 : роман

Пролог

Амарія — перше місто склянарів, Дувальські гори, 2346 рік.

Видовище було захопливе. Цієї миті я шкодувала, що на світі немає чогось такого, що могло б закарбувати цей спогад навічно. Лишалося тільки всотувати очима сотні сяйливих свічок у позолочених канделябрах. Зала була такою величезною, що я ледве могла охопити її зором від краю до краю. Стіни прикрашали картини, створені давніми майстрами. Стеля високо здіймалася над кам’яною долівкою. Слуги в барвистому одязі в кольорах міста снували поміж гостями і пропонували лікери в різьблених келихах. Жінки були вбрані у найгарніші рохії 1, які я будь-коли бачила. Ніжна тканина вигадливими пасмами складок оповивала їхні стани, підкреслюючи вигини. У довге лискуче волосся впліталися прикраси, тендітні шиї прикрашали самоцвіти. Стояли вони зграйками. Принадні, звабливі, люблені. Скільки ж їх тут зібралося! Була б я чоловіком — не знала б, яку обрати.

Навіть крізь товсте скло я чула сміх. Спало на думку: до такого вечора вони, певно, готувалися кілька днів, якщо не тижнів. Їхні витончені рухи та жести вражали. Я намагалася закарбувати в пам’яті все, що відбувалося переді мною. На мить заплющила очі: аби ж я могла стати одною з них. Бодай раз у житті мати гарну зачіску й лискуче волосся. Бодай раз у житті одягнути щось, крім хламиди.

Мої мрії перервала, торкнувшись плеча, Тесса. Доки я зацікавлено розглядала людей у залі, її погляд привабили столи з найрізноманітнішими наїдками: від печеного м’яса до солодощів. Більшості страв я ніколи навіть не бачила. Мій рот миттю наповнився слиною.

— От би сюди хоч кусничок, — тихенько застогнала вона, — тільки скуштувати. Гадаєш, їм убуде?

Ні. Ми обидві це знали. Навіть якби з’їли цілий стіл, решти вистачило б на всіх. Можливо, на ціле місто. Коли охолоджені страви розтануть, а гарячі охолонуть, їх викинуть. Ці, за вікном, радше переведуть їжу намарно, аніж виявлять щедрість. Я поплескала Тессу по плечі й усміхнулася в пітьму.

Наші шлунки синхронно забурчали.

— Коли вони приїдуть? — спитала вона.

Наче я могла знати.

— Уже скоро, — втішила я її, а заразом і себе.

Ми стояли під вікном понад годину. Тільки дивом нас досі не настигли вартові.

— Уже доволі пізно. Вони точно от-от з’являться.

Щойно я це вимовила, у залі стало гамірно, і погляди всіх присутніх прикипіли до великих дверей, що повільно розчахнулися. Люди затамували подих, виструнчилися й розступилися. Ми з Тессою щільніше припали до вікна.

— Я їх іще ніколи не бачила! — прошепотіла вона.

— Я теж, — схвильовано роззиралася я.

Дарма що вони вже безліч разів відвідували місто, мені ніколи не випадало нагоди зустріти бодай одненького, а всіх водночас і поготів. Ось чому сьогодні ми з Тессою, гнані невтолимою цікавістю, втекли.

Вони увійшли — і ми аж роти пороззявляли від захвату. Тесса поряд зі мною тремтіла, і я помітила, що те ж саме відбувається і з деякими жінками в юрбі.

Двадцять п’ять кремезних чоловіків заходили до зали. Озброєні, в одностроях, вони крокували подвійною колоною. Попереду йшов капітан.

Я ковтнула повітря. Важкі ритмічні кроки бійців гриміли в лункій тиші. Усі погляди в залі були прикуті до строю чоловіків, але ті на це не зважали. Їхній зір був спрямований туди, де сидів сам амарійський фая в оточенні численної рідні.

Наблизившись, чоловіки воднораз ударили правицею собі в груди й опустилися на праве коліно, щоб віддати шану господарю. Це давній звичай, якого ніхто не смів порушити. Чоловіки завмерли так на якусь мить, а потім знову випросталися.

— Тобі хто найбільше подобається? — прошепотіла Тесса, ледве спроможна від хвилювання стишувати голос.

Варто було побачити двадцятип’ятірку, як вона забула про голод, скруту і своє короткочасне життя. Чи могла я їй дорікати? Почувалася-бо так само.