Між наукою і політикою. Історіографічні студії про вчених-концептуалістів

передМова

До цієї книги увійшли персоналістичні дослідження української суспільно-політичної думки другої половини ХІХ–ХХ століть, написані упродовж початку 1990–2011-х років. Книга пропонує читачеві студії про Володимира Антоновича, Михайла Брайчевського, Володимира Вернадського, Ярослава Дашкевича, Сергія Єфремова, Андрія Жука, Олександра Кониського, Ореста Левицького. В. Антонович, О. Кониський, О. Левицький представляють діячів другої половини ХІХ; В. Вернадський, С. Єфремов, А. Жук – мислителів першої половини ХХ; М. Брайчевський і Я. Дашкевич – другої половини ХХ – початку ХХІ століть. У праці не подано інформації про ще дві постаті, про які автором написано чимало статей: Михайло Грушевський і В’ячеслав Липинський. Обсяг інформаційного матеріалу про цих діячів вимагає окремого видання.

Біографічний підхід не суперечить тематичному розкриттю проблеми «Національна еліта та шляхи розгортання українського руху модерного часу». Більше того, у своїй хронологічній послідовності ці статті утворюють своєрідне монографічне дослідження про інтелектуалів та їхній внесок у суспільне життя українського соціуму, краще розкриває проблему «Наука як важіль свідомісної перебудови суспільства».

Кожна постать є знаковою у представленні певного напряму суспільно-політичної думки. Вісім постатей, яким присвячено книгу, за своїми суспільно-політичними уподобаннями утворюють своєрідні пари.

В. Антонович і О. Кониський були лідерами громадського шляху другої половини ХІХ ст. на здобуття для української нації окремішності. Їх можна вважати першими предтечами самостійницького політичного думання. Вони перші поставили засобами науки і культури ментальну межу між російським і українським та польським і українським. Їх культурництво було глибоко усвідомленою політичною акцією, без нього у 1890-ті роки не постав би політичний етап українського визвольного руху. Вони першими ствердили органічну єдність українського суспільства без залежності від соціального чинника. Вони були творцями перших національно-історичних міфів, які відповідали на виклики часу, протистояли бажанням імперських потуг перетравити етнічну спільноту України в єдиний політичний масив панівних націй. І Антонович, і Кониський висунули на суспільний кін цінності українських національних вартостей, на яких почала вибудовуватися новітня українська нація. Перший працював на українську ідею засобом історичної науки, другий був передусім громадський діяч і публіцист.

С. Єфремов і А. Жук – представники молодоукраїнства в суспільній думці, представляли наступний етап визвольного руху. Сергій Олександрович належав до старшого покоління, Андрій Іллевич – до молодшого. Перший був у свідомісному сенсі переконаним народником, другий – соціалістом. С. Єфремов був безпосереднім продовжувачем справи В. Антоновича–О. Кониського. Він успадкував традиції надпартійності, ідеї що єдиною партією мусить бути єдина українська сила. Як і його духовні виховники, які уособлювали громаду, він був провідним діячем (поруч з М. Грушевським і Є. Чикаленком) Товариства українських поступовців, чільним національним демократом. Був речником УРДП, а згодом УПСФ. Натомість Андрій Жук був серед творців першої соціалістичної української партії РУП-УСДРП, але побачивши реалії національного негаразду, відмовився від примату соціальнокласового, повернувшись до ідеї спільного національного інтересу. А тому й став у роки Першої світової війни керманичем Союзу визволення України. Але в своєму надкласовому підході обидва були союзниками і спільниками. С. Єфремов до розуміння незалежної України йшов через федералізм, А. Жук самостійником став ще в часи переважання федералістичної свідомості серед провідників українського руху.

О. Левицький і В. Вернадський — люди «малоросійських» переконань. Вони не вірили у доцільність здійснення українського проекту. Хоча в останньому обидва вчених суттєво розходилися. В. Вернадський був переконаним російським державником-патріотом, що відстоював обов’язкове збереження «общерусских» цінностей, а Україну бачив невіддільною частиною «руського» цивілізаційного проекту. Навпаки, О. Левицький, людина що не залишала меж етнічних земель і все життя досліджувала інтелектуальну історію ХVІ–ХVІІІ ст., був у принципових питаннях стихійним окремішником, і тому на 1870-ті–1880-ті роки улюбленим учнем В. Антоновича. Проте немилосердний режим російської поліційно-жандармської деспотії зробив з Ореста Івановича добропорядного підданого, який знову повернувся до політичного Передмова українства вже аж після 1905 р. На відміну від В. Вернадського О. Левицький тонко відчував українську стихію, вважався неперевершеним поціновувачем і народної, і актової української мови, був великим знавцем історично-ментальної України. Що О. Левицький став політичним «малоросом» мимоволі, в душі залишаючись завжди прихильником цивілізаційної окремішності України, то В. Вернадський від молодих літ виховувався у піїтеті перед культурною вартістю російського, українське для нього було складовою частиною загальноросійського. Коли В. Вернадський з А. Денікіним остаточно залишав Україну, то саме О. Левицький став його наступником на посаді другого президента УАН.

Я. Дашкевич і М. Брайчевський — два безперечно найбільші українські історики другої половини ХХ ст. на підрадянській Україні. З другого боку це були ледь чи не одинокі сміливці в комуністичній Україні, які наважилися усе життя публічно визнавати схему української історії М. Грушевського і опиралися накинутому після російської окупації 1917–1920 років російському образу українського минулого. Вони не лише визнавали тяглість національної історіографії, а й продовжували традицію української суспільно-політичної думки кінця ХІХ – початку ХХ ст.