Обдарованість і творчість особистості. Американський підхід

Уперше вивчати феномен обдарованості дітей, займатися їхнім пошуком та створенням умов для ефективного навчання, виховання та розвитку почали у США після закінчення Другої світової війни. Такі дослідження і їхня практична реалізація передусім пов’язані з іменем Дж. Гілфорда, який працював у Пентагоні і розробляв стратегічні програми для виявлення розумово обдарованих індивідів. З того часу в Америці проблемі виявлення обдарованих осіб та системі їхнього навчання надається значення державної ваги.

Вочевидь, з ідеологічних міркувань у відповідь на загострення уваги до обдарованих дітей у Сполучених Штатах в Радянському Союзі 1975 року створюється Всесоюзна рада з питань координації роботи з дослідження, навчання й виховання обдарованих дітей. Саме тоді починають досліджувати феномен обдарованості Б.М. Теплов, О.М. Леонтьєв та С.Л. Рубінштейн. У результаті виконаних наукових студій викристалізувався висновок, що обдарованість є дещо більше, ніж звичайна сума здібностей. Проте такий погляд на цю проблему не був до кінця розроблений концептуально і, тим більше, забезпечений методично.

В історичному контексті обдарованість зазвичай пов’язувалась з розумовими здібностями індивіда, його інтелектом. Так, у праці М.Л. Сабателі [295] проаналізовано поняття інтелекту й обдарованості, розглянуто важливу роль мозку, його будови та функціонування, охарактеризовано різні теорії щодо інтелекту та можливості його розвитку, а також зміни, які відбуваються у структурі мозку внаслідок взаємодії генетичних особливостей і набутого досвіду.

Дж. Гілфорд, моделюючи структуру інтелекту, визначає 120 базових здібностей. З одного боку, така велика кількість складників сприяє кращому з’ясуванню глибинних основ інтелектуальної діяльності, але іншого — вона не сприяє кращому розумінню цілісності інтелекту.

Спільним у розглянутих концепціях інтелекту є те, що вони не структурують інтелект, а систематизують зовнішні його вияви, тобто інтелектуальні здібності людини. А отже, не дивно, що жодна з концепцій вичерпно його не характеризує. Інтелект безмежний у своїх зовнішніх виявах і завершений (самодостатній) як сукупність анатомо-фізіологічних задатків. Тому будь-яка спроба структурувати інтелект (фактично вибрати певну кількість здібностей, що його репрезентують) має свої як позитивні, так і негативні грані.

Позитивним є те, що застосування цього підходу при розробці тестів інтелекту дає змогу отримати об’єктивні дані щодо рівня розвитку певної сукупності інтелектуальних здібностей людини. Негативне, безумовно, те, що інтелект при цьому підмінюється набором інтелектуальних здібностей, які не репрезентують його належною мірою. А за зовнішніми проявами інтелекту (враховуючи їхню обмежену кількість з нескінченної множини) не завжди можна адекватно оцінювати інтелект загалом, на чому, фактично, будується практика психодіагностики. Відтак, інтелект є дещо більшим, ніж окремі його прояви під час тестування.