Між землею і небом. Кн. 1. Чорне сонце : роман

РОЗДІЛ 1

Гори Обрегі

315-й рік Сонця

(10 років до Злиття)

О Сонце! Невблаганно ти лютуєш,

плоть стала чорним варом, у колір пір’я.

Невже забуло ти милосердя?

З «Обраних Голосінь Ночі Ножів»

Сьогодні він стане богом. Так сказала мати.

— Випий це, — мовила вона, простягаючи високу вузьку чашу, сповнену блідою густою рідиною. Принюхався й відчув пахощі жовтогарячих квітів з медовими денцями, що чіплялися вусиками й обплітали його вікно. А ще сиру солодкавість дзвоників, які мати вирощувала в саду на подвір’ї, де йому забороняли гратися. І відчував складники, яких не впізнає в напої, таємна домішка з мішечка на шиї матері, від якої побіліли пучки її пальців і кінчик його язика.

— Випий, Серапіо, — повторила вона й лагідно погладила його по щоці. — Краще пити холодним. Цього разу я підсолодила більше, щоби тобі легше пилося.

Він зашарівся, присоромлений натяком на нещодавню блювоту. Мати наказала одним махом випити ранковий напій, але він завагався, глитаючи, і його вивернуло молочним місивом. Тепер Серапіо рішуче збирався довести, що він не налякане хлопчисько, а гідний своєї долі.

Тремтячими руками ухопився за чашу й під пильним поглядом матері підніс до вуст. Напій виявився жахливо холодним, проте, як вона й обіцяла, набагато солодшим за вранішній.

— Усе, — пожурила вона, коли він похлинувся й почав було опускати чашу. — Інакше цього забракне заглушити біль.

Хлопчик відкинув голову та змусив себе ковтати, аж доки не спустошив чашу. Шлунок збунтувався, але він втримався. Минуло десять секунд, потім ще десять. Серапіо переможно віддав порожню чашу матері.

— Моє хоробре маленьке боженятко, — промовила вона, і її губи склалися в усмішку, яка змусила його почуватися благословенним.

Мати поставила чашу на стіл біля стосу мотузок, якими вона згодом зв’яже його. Серапіо подивився на мотузки, на кістяну голку та нитку з кишок. Вона і їх використає на ньому.

Попри прохолоду покоїв, піт зволожив його волосся, темні кучері обліпили голову. Він такий хоробрий, як лише властиво хороброму дванадцятирічному хлопчику, та від самого погляду на вістря голки він забажав, аби отрута оніміння подіяла якомога швидше.

Мати помітила його хвилювання й заспокійливо поплескала по плечу:

— Твої пращури пишаються тобою, сину. А тепер... усміхнися мені.

Він слухняно вишкірив зуби. Мати взяла маленький глиняний полумисок й занурила в нього палець. Пучка почервоніла. Вона поманила Серапіо до себе. Він нахилився, дозволяючи їй розтерти барву на зубах. Смакувало нічим, але несамохіть йому згадувалися комахи, яких мати розчавлювала в горіховому молоці, аби видобути барву. Одна крапля, червона, як кров, упала їй на коліна. Мати насупилася й витерла її долонею.

Вона вбралася в просту чорну накидку, яка залишала засмаглі сильні руки оголеними, а сподом доторкалася до кам’яної підлоги. Чорні до пояса пасма розсипалися по спині. Шию оперізувало круків’яче пір’я опівнічного кольору, пофарбоване таким самим червоним, що і його зуби.

— Твій батько вважає, що може заборонити мені вдягати їх, — зауважила вона спокійно, але хлопчик почув болісне тремтіння в її голосі, наче розтрісканому від втрати й горя. — Але твій батько не розуміє, що це шлях моїх пращурів і пращурів моїх пращурів. Не вільно йому забороняти жінці з племені Чорних Круків вбиратися на честь Бога Крука, особливо такого священного дня, як нині.

— Він боїться, — не подумавши, випалив хлопчик. Мабуть, отрута розв’язала йому язик. Інакше він ніколи б не наважився щось таке бовкнути.

Мати кліпнула, явно здивована його здогадкою, а потім знизала плечима.

— Можливо, — погодилася вона, — обрегі бояться багатьох речей, яких не розуміють. А тепер не рухайся, поки не закінчу.

Вона швидко забарвлювала його зуби насиченим багрецем, аж здавалося, наче рот сповнений кров’ю. Вона всміхнулася. Такими самими закривавленими зубами. «Правильно батько боявся її», — подумалось Серапіо. Вона люта, вона могутня. Служниця божа.

— Як твоя спина? — запитала вона, ставлячи полумисок з барвником на стіл.