Загроза без обличчя : химерний роман

Розділ 1

Наставниця

— Перебирайся до мене.

— Ні. Я люблю суп з тарганів, — так останнім часом завершується більшість наших розмов.

Завершувалася, поки Ксандера не відправили в тижневе відрядження, а я не залишилася наодинці зі своїми думками. Виявилося, йому не обов’язково бути поряд, щоб їх займати. Ксандер добре постарався, аби підкинути мені відповідну тему для міркувань.

— А я люблю тебе, — відказав він тоді, — тому справді не хотів би, щоб ти продовжувала жити в тій дірі. Подумай, гаразд?

Я кивнула й... з того часу думаю. Як можна мене любити? Це вперше він сказав щось таке, але навіть не помітив. А я йому ніколи не говорила ні про любов, ні про кохання. З одного боку, навіщо, якщо все й так очевидно? Ніби я з кожним зустрічним цілуюся. Звісно, це щось особливе. І для нього теж, бо те, що відбувається, я вже давно не можу списувати на однаково гарне ставлення до всіх. Настільки гарне воно тільки до мене, і хто в біса міг подумати, що усвідомлювати це настільки приємно? Я навіть зараз лежу й дурнувато всміхаюся. Добре, ще темно, тож ніхто мене не засудить.

З іншого боку... Я ніколи не зізнавалась у сильних почуттях. Їх не було. І кому не було, тож ця тема — дрімучий ліс для мене. Як той, що дуже намагався зробити нас із Ксандером частиною себе. Треба було в майстра бодай із ввічливості розпитати, як вони з його коханою раптом передумали дружити. Ні, сумнівна ідея. Я не хочу знати, чим моя тітонька займалася, перш ніж убитися. А от зізнаватись у коханні хочу. Це відкриття звалюється, ніби сніг на голову, і не дає мені вже заснути до самого світанку.

То на краще. Після зіткнення з відьмою я сплю спокійно, тільки втомившись настільки, що відразу провалююсь у в’язку темряву, у якій не існує нічого. Інакше мене відкидає в минуле. Завжди в той самий момент, де я відчайдушно хапаюся за понівечене тіло, та чуже серце невблаганно спиняється. Я нічого не бачу за сльозами, а тваринний страх продовжує випалювати мої легені. Я кричу так довго, що перестаю чути себе. Которі каже, що те саме відбувається в дійсності.

Так, Которі. Я знала, що переселення в гуртожиток не обійдеться без нових знайомств і небажаного сусідства. Тільки от слабко оцінювала ступінь небажаності. Сама винна, нахіба всім про свої плани патякати? Але тоді мені надто хотілося поділитися з усім світом, тож під гарячу руку потрапила Юкіо. Моє прагнення вчитися її неймовірно зворушило й наштовхнуло на жахливу ідею: Которі склала б мені чудову компанію.

— Вона сильна, — перелічувала Юкіо, — розумна. Мене любить аж занадто, нема в мені стільки хорошого. Та відданим людям я хочу забезпечити гарне майбутнє. Якщо житимемо в мирі за законами імперії, то їй би теж не завадило хоча б дізнатися про існування тих законів. Придивитесь одна за одною.

— Я спатиму спокійно, — змахнула неіснуючу сльозинку Кей.

А я сподівалася, що вони всі забудуть і про мене, і про Которі. Ксандер допоміг мені облаштуватися в Моріку ще в розпал літа. Спекотні дні поволі наближали початок запланованого навчання, а мій настрій псували тільки таргани. Їх у непримітному двоповерховому гуртожитку виявилося забагато. Ліжок — замало. Жодного. У цьому місті всі схиблені на клятих футонах 1, тож і мені довелося змиритися. Я навіть почала звикати до відсутності інтер’єру, аж раптом Которі вирішила прикрасити його своєю присутністю.

— Післязавтра перша зустріч із пані Майрою, — проголосила вона. — На таке тільки телепні безмозкі спізнюються.

Я так і не второпала, як псування мого настрою мало допомогти їй не спізнитися. Звісно, поселили нас в одну нещасну кімнату, де в особливо паскудні дні вода з даху стікалася в цілі хлюпанки. Чи могла я дозволити собі інше? Можливо, адже за навчання передбачалася стипендія. Спершу я думала, що це дурнуватий жарт Тая. Ну як хтось може тебе вчити і ще й давати за це гроші? Виявилося, може. Та сплавляти всі заощадження на тимчасове помешкання я не бачила жодного сенсу. А жити із Ксандером...

— Вдавися, — шипить Которі. — Я не можу так спати.