Коли впаде король : роман

—Вона здається щасливою, — шепочу я крізь гул натовпу й відчуваю осудливий погляд Валеріана.

— Звичайно, — бурмоче він, стишуючи голос, щоб ніхто не почув. — Інакше він, мабуть, наказав би її вбити.

Мій брат був непохитним. Він закляк поруч зі мною у вишуканому чорному костюмі, через який його шкіра видавалася ще блідішою, ніж зазвичай. Він схрестив руки за спиною і спрямував погляд на мармурові сходи в передній частині зали. Там стоїть Кривава наречена короля, її легко впізнати за сережками з рубінами, подібними до крапель. Її чорне, наче крукове крило, волосся зібране у високу зачіску. У світлі софітів її смаглява шкіра видається майже золотою, а темно-червоне сарі зливається з килимом, що стелиться сходами вниз до натовпу глядачів. Вона чарівна. І попри все, що їй, імовірно, довелося пережити за остан­ній рік, вона йде з високо піднятою головою.

— Їй добре живеться, — намагаюся ще раз. Я хотіла отримати від брата підтримку, а не порцію безнадії.

Цього разу осуд у погляді Вала змінився співчуттям. Він на мить кладе руку мені між лопатками, наче хоче заспокоїти легким натиском, і ледь помітно всміхається.

— Так. Вона добре почувається.

Я знаю, про що він думає. Хоча здається, ніби ця молода жінка неушкоджена, у неї, певно, є рани глибші, ніж сліди від укусів чи шрами. Я, звісно, намагаюся переконати себе, що вона в порядку, проте я не настільки наївна, щоб справді в це вірити. Цілий рік вона провела в королівському замку. Дванадцять місяців він пив її кров. І я навіть не хочу уявляти, чого ще він від неї вимагав.

Утім, моя мета — самій опинитися там.

Часом я сумніваюся, чи ще сповна розуму. Добровільно таку долю для себе вибере хіба дурень. Можливо, інших кандидаток так засліпила перспектива кращого життя, що вони не здатні розгледіти правду, але не мене.

На жаль, уже пізно щось змінювати. Я нервово розправляю кремово-білу сукню, намацую руку Валеріана й хапаюся за неї.

Зітхнувши, він дозволяє це зробити.

— Я гадав, що ми вже обговорили це, Фло, — прошепотів він мені.

— Мені все ж можна торкатися свого брата, — тихенько поскаржилася я.

— Те, що ти вчепилася в мене, мов реп’ях, не справить хорошого першого враження. Безліч разів мама казала, що ти поводиш­ся як дитина. Так ти даєш йому причину відмовитися від тебе.

Знехотя я відпускаю його й натомість схрещую пальці на животі. Наша мама прищепила мені цю позицію. Це, за її словами, символізує плідність — а саме її, імовірно, цінує король Бенедикт.

Шкіра на моїй спині вкрилася сиротами.

Жодна з його попередніх Кривавих наречених не завагітніла. Та це не означає, що він не намагався. І тим паче не означає, що він не спробує ще. Йому, зрештою, потрібен спадкоємець престолу, а для вампірів діти — це велика рідкість. Він скористається будь-яким шансом, щоб завести потомство.

Відчайдушно намагаючись якось відволіктися, я окинула поглядом інших присутніх. Претендентки та їхні супутники були єдиними гостями-людьми на цій вечірці. Усі інші — кровожерливі монстри. Я намагаюся не видати свого збентеження. Вал звик щодня наражатися на такі загрози, а я зростала в більшій безпеці.

Я знову спрямувала погляд уперед, щойно світло почало згасати. Лише сходи були освітлені двома великими прожекторами. Раптом у залі запанувала тиша, і волоски на моїх голих руках стали дибки. Кривава наречена завмирає, і здається, вона хотіла б стати невидимою. Вона стоїть так нерухомо, що я навіть не впевнена, чи вона ще дихає. Наче олень, що раптово зустрів вовка.

Це могло означати тільки одне.

Залунали м’які повільні кроки, проте неможливо визначити, звідки саме вони доносяться. Я витягую шию і з цікавістю блукаю поглядом по балюстрадах ліворуч і праворуч від нас у надії розгледіти в темряві короля. Мені хочеться знати, хто ця людина, якій я довірю своє життя. Хотілося б побачити його обличчя і врешті уявити, який вигляд він матиме, коли помре.

Кроки наближаються, та я і досі не можу його роздивитися. Навколо здійнявся шелест одягу сотень людей, наче щось збентежило натовп. Невже вони вже бачать його?