Молитва за Овена Міні

Я приречений до кінця свого життя пам’ятати хлопця з дивним пронизливим голосом — але не через його голос, і не тому, що він був найменшим з усіх моїх знайомих, і навіть не тому, що він зробився знаряддям смерті моєї матері, а тому, що саме він став тією причиною, яка спонукала мене увірувати в Бога; я зробився християнином завдяки Овену Міні. Я аж ніяк не стверджую, ніби живу во Христі чи із Христом, або, тим паче, для Христа, про що, як я чув, пристрасно заявляють деякі фанатики. Я не можу похвалитися гарним знанням Ветхого Заповіту, та й до Нового Заповіту я не заглядав від часів відвідування недільної школи, якщо, звісно, не брати до уваги ті уривки, що їх виголошують на церковній службі. Трохи краще мені знайомі біблійні пасажі, що містяться у «Книзі загальної молитви». Її я перечитую часто, а от Біблію — лише у дні церковних свят, адже в молитовнику все викладено значно простіше й логічніше.

Я завжди досить регулярно відвідував церкву. Колись я був конгрегаціоналістом,— мене хрестили в конгрегаціоналістській церкві,— а потім упродовж кількох років я був єпископалом (мене конфірмували в єпископальній церкві), і через це мої релігійні переконання виявилися достатньо розпливчастими. У підлітковому віці я взагалі відвідував «позаконфесійну» церкву. А по тому зробився англіканцем, й Англіканська церква Канади була моєю релігійною домівкою відтоді, як я покинув Сполучені Штати майже двадцять років тому. Бути англіканцем — це майже те саме, що і єпископалом, — мені часом навіть здається, ніби я повернувся до єпископальної церкви. Однак я залишив і конгрегаціоналістську, і єпископальну церкви раз і назавжди так само, як залишив і свою батьківщину.

Коли я помру, хотілося б улаштувати все так, аби мене поховали в Нью-Гемпширі, поряд із мамою, але щоб англіканська церква встигла виконати наді мною всі належні обряди, перш ніж моє тіло неминуче зазнає ганьби під час таємного переправляння через американську митницю. Уривки з «Ритуалу поховання померлих», що пролунають на моєму похороні, будуть цілком традиційними, адже їх можна легко знайти у «Книзі загальної молитви»,— в тому самому порядку, у якому їх наді мною читатимуть,— так, не співатимуть, а саме читатимуть. Майже всім присутнім, я впевнений, будуть добре знайомі ті цитати з Євангелія від Іоанна, де сказано: «І кожен, хто живе та вірує в Мене, повіки не помре». І далі «Багато осель у домі Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати місце для вас?» А ще мені завжди подобалось своєю прямотою те місце з «Послання до Тимофія», де сказано: «Бо ми не принесли у світ нічого, то нічого не можемо й винести». Моя поминальна служба відбудеться за всіма правилами, прийнятими в англіканській церкві, від чого мої колишні брати-конгрегаціоналісти засовалися би на церковних лавах. Що ж, тепер я належу до англіканської церкви — англіканцем і помру. Щоправда, недільну службу я і зараз інколи пропускаю. Та я й не претендую на якесь виняткове благочестя; мою віру, зшиту з різних клаптів, латати доводиться мало не щотижня. Але тією вірою, що в мене є, я завдячую Овенові Міні, хлопцеві, із яким разом виріс. Це Овен зробив мене вірянином.

• • •

У недільній школі ми за будь-якої нагоди влаштовували собі розвагу, бавлячись із Овеном Міні, який був таким маленьким, що коли сидів на стільці, не лише не діставав ногами до підлоги, але навіть його коліна не доходили до краю сидіння і ноги стирчали вперед, як у ляльки. Нам здавалося, що Овен Міні народився з ляльковими суглобами.