Передмова
Про Жермена де Ланьї відомо небагато. Крім праці «Батіг і росіяни», опублікованої 1853 року, його перу належать ще дві книжки, присвячені полюванню. Видатний мандрівник, він довго жив у Росії. Належний йому опис цієї країни значно в’їдливіший за опис його відомого попередника маркіза де Кюстіна, що подорожував Росією у червні-вересні 1839 року і охарактеризував її як «абсолютну монархію, пом’якшену вбивством». Починаючи з 1848 року Росію у французькій пресі оцінювали надто вже неприхильно. Російська інтервенція, спрямована проти повстанців у Молдові та Волощині влітку 1848 року, відправка російських військ для допомоги імператору Францу-Йосифу в придушенні угорського повстання у червні 1848 року, російські зазіхання на Константинополь, суперечка між католиками і протестантами за контроль над святими місцями ― це все відроджувало ворожість до Росії, вже очевидну під час придушення польського повстання 1831 року 1. Ліберали і католики об’єдналися, відкидаючи деспотичну і месіанську Росію.
Проте було б хибно зневажливо характеризувати праці про Росію, опубліковані протягом тієї доби «русофобії», як «стереотипи» або знецінені властивою їм упередженістю. В Ланьї, Мішле, Проспера де Баранта, посла Франції в Санкт-Петербурзі в 1835-1840 рр., ми бачимо низку спостережень і роздумів, які анітрохи не втратили своєї актуальності. Навпаки, суворе бачення російських реалій, характерне для тієї доби, краще узгоджується з недавньою еволюцією посткомуністичної Росії, ніж русофільські марення, модні за часів франко-російського союзу. Читання цих несправедливо забутих текстів з’ясовує нам дивовижні сили тяжіння російської історії.
Усі троє згаданих вище авторів прагнуть дати своїм читачам змогу краще пізнати Росію. Адже «немає такої зухвалої брехні, завдяки якій друзі Росії, надто протягом останніх двадцятьох років, не глумилися зі здорового глузду Європи», ― обурюється Мішле в «Демократичних легендах Півночі», опублікованих 1854 р. 2 «Щодо Росії панує повне невігластво, породжене поблажливими виданнями.…хто винен у цьому? Самі росіяни. Звичай приховувати і лестити так міцно вкоренився в них, що геть усі, без винятку, стають спільниками царя і його уряду, щоб, удаючись до найзухвалішої брехні, ошукувати і вводити в оману подорожніх» 3, ― констатує Ланьї. Мішле робить остаточний висновок: «Росія за своїм характером, за своїм життям ― це сама брехня, її зовнішня політика і її зброя проти Європи неминуче є брехнею» 4.