Повний місяць

Розділ перший Перевертень

1.

Вони при­йшли по обіді.

Першим поріг магазину переступив худий чоловік у цивільному. Він мав такий вигляд, що мимоволі стріляла думка — людину навмисне морили голодом. Хтозна, може, так і справді було: тримали у темному казематі. Чи в концтаборі. Звідки той утік, або, най­імовірніше, звільнили, врятували від неодмінної смерті. Але, схоже, бідаку не відгодують уже ніколи.

Зуздрівши його, Галина Павлівна пригадала давню, ще довоєнну розмову зі своєю кумою-медичкою. Вона вчилася в Києві, отримала розподіл у лікарню Кам’янця-Подільського, і до вій­ни жінки бачилися часто. Чому завелися тоді про хвороби, у голові не втрималося. Та залишилося в пам’яті: кума клялася, божилася та хрестилася — людському організмові властиві порушення речовин. Що мала на увазі жінка з інститутською освітою, яка розбирала навіть латину, Павлівна не второпала до ладу. Лиш повірила кумі на слово: після такого різні процеси, які неможливо доступно пояснити далеким від медицини громадянам, стають невідворотними.

Скажімо, чоловіка чи жінку раптом починає роздувати вшир. Це зовсім не означає, що людина стала більше їсти. Можна сісти на жорстку дієту, ледь не на хліб з водою, і все одно не схуднеш.

Так само з тими, хто з доброго дива став худнути. Хоч запихай у нього без перерви — нема сенсу. Живіт скрутить, болітиме все всере­дині, проте кістки м’ясом не обростуть. А плащ та інший одяг висіли на худому незнайомцеві, наче на вішаку. Тож те, про що колись говорила Марія, підтверджувалося просто в Павлівни на очах.

Либонь, зараз Галина бачила перед собою чоловіка, який точно не роздобріє, скільки б не їв. Кума якось називала цю хворобу, ось лиш не зосталося в голові, як саме. Спеціальних термінів Галина Павлівна ніколи не могла втримати в пам’яті. А Марія при цьому нарікала — совєти таких болячок не лікують, тож діагнозів правильних не ставлять. Прописують або здорове харчування, або — проносне та дієту. Результат однаковий — без сенсу.

Слово «совєти» кума при цьому промовляла тихо. Попри те, що вступила вже до радянського вищого навчального закладу, не­офіційно, серед дуже перевірених своїх, називала владу так, як тато, — відомий в окрузі земський лікар. Його не розстріляли ані більшовики, ані петлюрівці. Комуністи не чіпали цього буркотуна, навіть коли остаточно закріпилися в цих краях. Зрештою, і за старого царського режиму батько куми ставився до влади скептично.

Політичні погляди хорошого медика нікого особливо не цікавили. Це його вберегло. Тато куми Марії взагалі міг пожити довше, та пішов десять років тому, тихо, мирно, у своєму ліжку. Після того, ніби відчуваючи — їй за таку ж сміливість спуску не буде, жінка навчилася прикушувати язика. Однак сімейні традиції разом із генами робили своє — і небезпечні совєти іноді зривалися з її губ. Щоразу Павлівна сіпалася — і попри страх могла вжити десь у розмові це ж саме словечко.

Сама вона, за сорок років устигнувши пожити за чотирма режимами — царським, петлюрівським, більшовицьким та окупаційним німецьким — дійшла висновку: їй не подобається жоден. Утім, розсудивши тверезо, погодилася: зовсім без влади теж нічого не буде. Домовилася з собою — хоче таку, що звертатиме особисто на неї, громадянку Свириденко, найменше уваги. За прикладом куми Марії вирішила базікати менше, думати й слухати — більше. Вироблена звичка допомагала не аж так боятися будь-якого владного представника. З неї просто взяти нема чого. А як почнеться вій­на, влучить глупа куля — так Павлівні однаково, хто стрілятиме.

Ось чому сприйняла появу страшненького незнайомця спокійно. Нічого він їй не зробить, бачила ще й не таких. Навіть не зрушила з місця, коли вслід за худим, тут же названим нею живим скелетом, усере­дину зайшов широкоплечий легінь у синій міліційній уніформі.