Хроніки Амбера. Книга. 2: Рушниці Авалону

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Я зійшов з човна на берег і сказав:

— Ну, «Метелику», прощавай.

Повільно розвернувшись, човен рушив у відкрите море. Язнав, що він повернеться в кабрійський порт, причалить десь неподалік од маяка, звідкіля вже рукою подати до Тіней.

Поблизу берега бовваніли зчорнілі дерева. На мене чекала тривала дорога. Обравши потрібний мені напрямок, я пішов, на ходу змінюючи реальність так, як вважав за необхідне. Ліс огорнула передсвітанкова прохолода, і було насолодою відчувати її дотик.

Хоч я ще й досі мав на півсотні фунтів менше, ніж важив би при повному здоров’ї, хоч інколи мені двоїлося в очах, уже впевнено йшов на поправку. За допомогою божевільного Дворкіна мені таки вдалося вирватися з камери у підземеллі на волю, а шанувальник Бахуса Жопен поставив мене на ноги. І ось тепер я мав знайти відображення світу, що існував колись, але якийсь час тому зник, був знищений. Тож вибрав собі годящий шлях та й вирушив у дальню путь.

Через деякий час я дійшов до дуплистого дерева, де мав обладнаний тайник. Понишпоривши в дуплі, видобув з нього посріблений меч і почепив його на пояс. Той факт, що раніше він був у Амбері, а тепер — у цьому лісі, не викликав у мене жодних запитань. Тепер він чекав мене тут, бо я йшов по цій тіні. Ось і все.

Кілька годин я крокував дорогою, сонце було у мене за спиною ліворуч. Ненадовго зупинився, щоб перепочити, тоді пішов далі. Очі насолоджувалися виглядом листя й каміння, змертвілих стовбурів і живих дерев, зеленої трави та чорної землі. Явдихав на повні груди аромати життя, що роїлися навкруги, вслухався в комашине дзижчання, у щебетання птахів... Боже мій! Лише той, до кого повернувся зір, зрозумів би моє невимовне блаженство! Проживотіти в цілковитій темряві майже чотири роки, а потім стати знову спроможним бачити світ — годі знайти слова, якими можна було б описати мої почуття! До того ж, я вільно йшов туди, куди хотів...

Ступав дорогою, і вранішній вітер тріпав мій поношений плащ. Якби цієї миті мене хтось побачив, думаю, він дав би мені років п’ятдесят із гаком: обличчя густо вкрите зморшками, тіло худюще, розбовтане. Цікаво, чи впізнали б у мені принца Корвіна?

Йдучи по цій тіні, я намагався перенестися в одну місцину, та мені це чомусь не вдавалося. Невже розгубив усі свої колишні навички? От що може статися з людиною, коли вона...

За поворотом раптом побачив сімох чоловіків, які валялися край дороги. Шестеро лежали неживі, їхні тіла були жорстоко понівечені, а сьомий напівсидів-напівлежав під тисячолітнім дубом, упершись головою в товстий, порослий мохом стовбур. Меч бідолахи лежав на колінах, у правому боці зяяла страшна рана, що й зараз кровоточила. Він був без обладунків, на відміну від убитих, закутих у панцирі й лати. Погляд його сірих очей був спрямований уперед. Шкіра на пальцях і на кісточках обдерта, дихання ледве помітне. Нахмуривши кошлаті брови, він мовчки дививсь, як ворони видзьобують очі мерцям. Мене чоловік, схоже, ще не бачив.

Натягнувши каптур глибше, я схилив голову, щоб заховати обличчя, і приступив трохи ближче до нього.

Колись я його знав, або ж, принаймні, той, кого я знав, був дуже схожим на нього. Зараз він нарешті побачив мене, звів меч і спрямував вістрям у мій бік.

— Не бійсь, я тобі не ворог, — попередив я. — Пити хочеш?

Хвильку повагавшись, він кивнув і простогнав:

— Хочу...

Відкоркувавши баклажку, я простягнув її йому. Він жадібно приклався до неї, закашлявсь, а прокашлявшись, знову припав до води.

— Вельми вдячний вам, пане, — мовив він, повертаючи посудину. — От якби там замість води було щось міцніше!.. Бісова рана!

— Можна й міцніше. Ати певен, що воно тобі не зашкодить?..

Незнайомець випростав руку, я дістав меншу баклажку, відкоркував її та простягнув йому. Від пійла, яке дав мені Жопен, чоловікові перехопило подих, і він закашлявся на добрих півхвилини.

Заспокоївшись, усміхнувся лівим кутиком рота і весело підморгнув.

— Так уже веселіше, — резюмував незнайомець. — Ви не проти, якщо скроплю собі рану? Шкода марнувати добре віскі на таке, але що вже поробиш...

— Якщо треба, можеш вилити на рану все з баклажки. Але стривай, у тебе ж руки трусяться. Дай-но, краще я сам скроплю тобі цю рану...

Незнайомець кивнув на знак згоди, я розстібнув на ньому куртку й кинджалом розпоров сорочку, щоб мати доступ до рани. Вона була серйозною — глибокий поріз, що оперізував бік на кілька дюймів вище від стегна. На руках, грудях, плечах чоловіка також були поранення, однак не настільки небезпечні.

Глибока рана безперервно кровоточила. Я обтер її хустинкою, тоді приклав хустинку до порізу і притиснув, щоб зупинити кровотечу.

— А тепер, — сказав я незнайомцеві, — стисни міцніше зуби і відвернися.

Після цих слів вилив на рану кілька крапельок віскі. Той судомно смикнувся всім тілом, тоді затремтів. За весь час екзекуції я не почув від нього ні стогону, ні іншого звуку. Азрештою, чому він мав стогнати? Склавши хустину, я приклав її до рани і притиснув. Тоді відірвав од подолу плаща довгу смугу тканини і пов’язав її поверх хустинки, щоб трималася.

— Ще хильнеш? — запитав я.

— Хіба що води, — відповів незнайомець. — Перепрошую, але тепер мені бажано подрімати...

Утамувавши спрагу, він зронив голову низько на груди (аж уперсь у них підборіддям) і захропів. Язмайстрував йому щось на зразок подушки, а зверху прикрив плащами вбитих воїнів.

Поки він спав, я примостився коло нього і почав спостерігати за гарними чорними птахами.

Отже, він мене не впізнав. Цікаво, чи впізнав би мене зараз хоч хто-небудь? Мабуть, що ні. Якби я сам сказав, що я — принц Корвін, можливо, хтось би й визнав певну схожість між мною і тим Корвіном, якого знали всі. Якщо у мене все гаразд із пам’яттю, то я вперше бачив цього чоловіка, який дрімав під деревом, а він — мене. Івсе ж таки ми з ним знайомі, просто це не було знайомство у звичному розумінні.