Тремоло

Світло серед руїн

Блідими плямками серед нічної моторошнини рухалися світлик і світлинка: по небу — місяць, по стежці — жінка. Звір не спав — зачаївся. Але не супроти неї — не вона, з поставою тендітного дівчати, була його жертвою: нічні лови — звична річ. Та він чатував даремно. Жінка, попри небезпеку тіней-несподіванок, швидко бігла пагорбом, наближаючись до руїн замку. Хухав страх з-під її ніг просто в ніздрі. Звір жалів жінку, яка рятувалася втечею, і чекав, поки вона прошурхотить травою і ступить на каміння. Зупинилася — завмер і місяць уповні. Біліла сукня, освітлена срібними променями. А внизу, у долині, маленьке містечко один по одному гасило електричні вогні.

Страх чіпко тримав душу: назад? Ні. Глянула на мури. Куди тепер? Це навіть не півдороги, а кінцева зупинка її шаленої мандрівки.

З розпачу опустилася на голе каміння і завмерла, накривши голову руками. Місяць рушив з місця і поплив далі. Тільки поналивав молока свого сяйливого в усі шпарини напіврозвалених веж і ще більше зблід. Заворохобилося птаство на руїнах. Прокричала сова і, зметнувши крилами, перелетіла на ясен, що вартував стежки до замку. Сова — віщунка мудра, провидюща: така далеко не літає. Чи кричить вона тільки опівночі? Жінка здригнулася — з уст зірвався відчайдушний зойк. Глянула вниз: у містечку згас останній вогник. Дорога назад стала ще небезпечнішою, ніж руїни замку. Наблизилася до першої вежі, шукаючи поглядом який-небудь прихисток, щоб не світити звидокола білою сукнею. Куди — в які кути якого квадрата стрибало її перелякане серце — не збагнути розумом. Жах тримав його на ланцюгу, і це рятувало — від фатального стрибка крізь ребра.

— Не бійся...

Вона завмерла.

— Я ледь вимовив, а ти в такій напрузі, що аж кричиш німим криком.

Не ворухнулася. Голос був чистий, як передзвін білобережного джерела. Огортав її, змучену втечею, і поволі звільняв від заціпеніння.

— Не оглядайся, поки не торкну плеча.

— Я боюся... — зашепотіла, тремтячи всім тілом.

Доторк був такий лагідний, що вмить розчинив жах ночі, зняв напругу крику, який безтямно рвався з горла.

— Насте...

Вона рвучко обернулася — хай вибухне серце! Але страх миттю розчинився в карих очах незнайомця.

— Хто ти?

— Андрій Середа.

— Музикант?

— Так. Але ти не слухаєш моєї музики. Тобі подобається «тринди-бринди-ля-ля-ля».

— Звідки тобі знати?

— Ти метелик, який летить на світло. Тобі здається красивим те, що легко сприймає слух, ти нічого не хочеш бачити, крім своїх снів-ілюзій. А прокинешся — іржа перед очима, запухла з перепою морда коханого і його залізні кулаки, що дотрощують твоє тендітне тіло.

— Звідки знаєш?

— Ти ще втретє запитаєш: звідки? — тоді матимеш відповідь. Ходімо.

Він хитнув чорними одежами уперед, до отвору в напівзруйнований замок. Настя затялася не йти за ним. Оглянувся і простягнув руки: ходи.

Вона довірилася і вмить відчула прихисток його тепла, що перемагало холод вогкого підземелля. Ступили на кручені сходи униз.

— Мама померла і купила мені цей замок.

Це прозвучало як початок химерної сповіді. Настя мацнула мури:

— Але ж тут неможливо жити!

Він рвучко обернувся до неї.

— Ти не збагнула, про що я сказав: мама померла і купила для мене цей замок.

— Як вона могла це зробити після смерті?

— Те, від чого ти тікала, можна назвати життям? Хто насправді живе, дівчинко?.. Чому не дивуєшся, що без смолоскипа бачиш у цих мурах?

— Бачу... — Настя в подиві зупинилася.

— Ходи, — наполіг, беручи за руку, — тут народжується музика, і поки вона звучить у мені — я не сліпий у підземеллі. Ось, — він показав на кайдани і ланцюги, що стриміли з каменя, — Гез десь блукає замком.

— Привид?

— Привиди — його кати, вони втекли у світ людей і там розкошують. Світлі душі забрав Бог. А Гез чекає своєї черги, щоранку повертаючись до цих оков.

Вони ступили на останню сходинку і опинилися в ошатній залі, повній музичних інструментів. Умебльована по-сучасному, зі смаком, вона вабила затишком доброї домівки, в якій привітно дихають навіть речі — до найменшої дрібнички. За фортепіано сидів юнак і грав, ніби справжній маестро.