Пані Метелиця

Якоб і Вільгельм Ґрімм

«ПАНІ МЕТЕЛИЦЯ» та інші казки

ПАНІ МЕТЕЛИЦЯ

Жила на світі вдова, і мала вона дві доньки. Одна з них була гарна й роботяща, а друга — бридка й ледача. Та бридку й ледачу вдова любила більше, бо то була її рідна донька, а пасербиця мусила виконувати в хаті всю чорну роботу. Бідолашна дівчина сиділа щодня на битому шляху біля колодязя і все пряла й пряла, аж до крові на пальцях. Одного разу вона так порізалася, що кров на веретено крапнула. Схилилася дівчина над колодязем, хотіла помити його, а воно вислизнуло з її рук та й упало в воду.

Заплакала дівчина, побігла до мачухи та й розповіла, яке лихо з нею сталося. А мачуха як розкричиться! Лаяла вона дівчину, лаяла, аж урешті наказала:

— Уміла впустити веретено — лізь у криницю й діставай!

Пішла дівчина до колодязя і, не маючи іншої ради, скочила вниз по веретено. Зі страху вона знепритомніла, а коли розплющила очі, побачила, що лежить на прекрасному лузі. Сяяло сонце, і сила-силенна квітів цвіла навколо. Пішла вона тим лугом і натрапила на піч, у якій було повно хліба. Хліб став гукати до неї:

— Ой, витягни мене, витягни мене, бо згорю, я вже давно спікся!

Дівчина підійшла до печі, лопатою повитягала весь хліб та й пішла собі далі. Аж бачить — стоїть яблуня, що аж згинається від яблук, та й просить:

— Ой, обтруси мене, обтруси мене, яблука мої давно вже достигли!

Дівчина труснула яблуню, і яблука градом посипалися на неї, а вона все трусила, аж поки жодного яблука не залишилося на яблуні. Тоді поскладала яблука на купу та й пішла собі далі. Аж ось прийшла вона до маленької хатини, з якої крізь вікон­це визирала стара баба.

Як помітила дівчина її великі зуби, злякалась і втікати намірилась. А стара гукнула їй услід:

— Не бійся, дитинко! Зоставайся в мене. Як будеш добре робити хатню роботу, то й тобі добре буде. Найкраще дбай про постіль, стели старанно і добре вибивай подушки, щоб пір’я летіло! Тоді на світі йтиме сніг, бо я — пані Метелиця 1.

Як почула дівчина такі лагідні слова, відлягло їй од серця, вона погодилася залишитися і зразу ж за роботу взялася.

Дівчина у всьому догоджала старій, так збивала їй подушки, що аж пір’я летіло, мов сніжинки. Тому жилося їй у старої добре, ніколи не чула вона від неї лихого слова і щодня їла і смажене, й пряжене.

Пробула вона у старої певний час та й засумувала. Сама спершу навіть не знала, чого їй бракує, та нарешті зрозуміла, що нудьгує за домівкою. Хоч їй тут у тисячу разів краще було, одначе тягло її додому. Тож і сказала вона старій:

— Затужила я за рідною домівкою. Хоч мені тут у вас дуже добре живеться, та довше я не можу лишатися, треба мені повертатися нагору, до своїх.

Пані Метелиця промовила:

— Мені подобається, що ти не забула рідної домівки. А за те, що ти мені вірно служила, я сама тебе нагору виведу.

Взяла вона дівчину за руку і провела до великої брами. Брама відчинилася, і щойно дівчина ступила на поріг, линув сильний золотий дощ — і все золото залишалось на ній, вкрилась вона ним з ніг до голови.

— Це тобі за те, що ти в усьому була старанна, — сказала пані Метелиця. Віддала вона дівчині й загублене веретено. Тоді брама зачинилась, і дівчина опинилася на землі, недалеко від хати мачухи. А як увійшла вона у двір, півень, що сидів на цямрині, заспівав:

Кукуріку, кукуріку!

Наша дівчина іде,

На ній золота без ліку!

Зайшла дівчина до хати, а мачуха з донькою не знають, де її посадити, бо вона вся золотом укрита.

Дівчина й розповіла про все, що з нею сталося. Послухала мачуха, як вона дослужилася до такого великого багатства, та й захотіла своїй бридкій і ледачій доньці такого самого щастя здобути.

Отож пішла ледарка до колодязя, сіла та й пряде, а щоб веретено було в крові, вколола собі пальця, а всю руку всунула у густий терен. А потім кинула веретено у колодязь та сама вскочила за ним.

Та й опинилась, як і сестра, на прекрасному лузі і пішла тією самою стежкою. Дійшла вона до печі й почула, як хліб кричить:

— Ой, витягни мене, витягни мене, бо згорю. Я вже давно спікся!

А ледарка відповіла:

— Охота мені бруднитись біля тебе!