Маленький Мук та інші казки

Вільгельм Гауф

Маленький мук та інші казки

Казкові історії

Візит королеви

В одному далекому, проте надзвичайно гарненькому королівстві, бо у ньому, так принаймні оповідають легенди, повсюди вічнозелений сад, а сонце ніколи не ховається за небокрай, жила і навіть тепер владарює велика королева, яку звати Фантазія. Сотні років щедро та сповна обдаровує вона тих, кого вважає своїми підданими, бо вони визнають її владу, поважають і люблять Фантазію. Щедрість королеви безмежна, доброта — безкрайня, їх вистачає не тільки на жителів свого королівства, а й за його межами. Отож у всій королівській красі, вічно молода, прийшла вона й до нас, на Землю, бо розповіли Фантазії, що люди живуть тут у сумній серйозності й постійно лише сутужно працюють. Щедра володарка принесла для нас усіх найкрасивіші дари свого королівства. Пішла Фантазія по Землі, пройшлась її лугами та полями, й одразу ж люд, продовжуючи тяжко працювати, повеселішав, залишаючись серйозним. Щоби стали ми щасливішими, послала Фантазія нам своїх дітей, не менш красивих та милих, аніж їхня ненька.

Якось прийшла Казка — найстарша донечка королеви-матері до Фантазії. Помітила матуся, що чогось сумує її донька, котра саме на Землі гостювала. Видалося королеві, що у Казки навіть оченята заплакані.

— Що сталося, донечко? — запитала. — Відтоді, як ти повернулась із Землі, сумна якась і пригнічена. Не розкажеш мамі, що таке тобі учинилося?

— Ой, матусю, — відповіла Казка, — я давно б розповіла причину свого суму, якби не знала, що й тобі від цього журби додасться.

— Кажи сміливо, доню, — попросила королева, — сум-журба — тяжкий камінь, та гнітить лише тоді, коли самотужки його нести, а для двох тягар набагато легший. Разом узявшись, можна відсунути його геть з дороги.

— Якщо така твоя воля, то слухай, матусю, — зітхнула Казка. — Знаєш, як люблю я людей, радо йду навіть до найбідніших. Посидимо годинку після роботи, відпочиваємо та у розповідях час коротаємо. Радісно вони мене зустрічають, вітають і з усміхом та полегшенням з обійстя випроваджують. Проте так було лише колись, а тепер настали сумні часи!

— Бідолашна, — пожаліла королева доньку й погладила по щоці, котрою збігла сльозинка від жалю, — але перебільшуєш дещо, ну хіба ні?

— Повір, матусю, усе саме так і є. Я серцем чую. Більше не люблять вони мене. Повсюди, де прийду, зустрічають байдужо, ніде мені не раді. Навіть дітки, котрих я так люблю, сміються з мене та, немовби зовсім дорослі, відвертаються.

Фантазія підперла голову рукою і, роздумуючи, замовкла.

— А чому так сталося, Казко? — мовила нарешті. — Чому люди на Землі змінилися?

— Річ у тому, що люди на дорозі, котра від тебе до Землі веде, розумну сторожу виставили. Ці спритники усе, що від тебе надходить, розглядають і перевіряють. Коли з’явиться щось таке, яке їм не до вподоби, — піднімають дикий ґвалт і зацьковують до смерті або ж такої неслави поширять, що люди у твоєму посланні більше не бачать любові, не мають ані іскри довіри. Дуже цим розумним вартовим на слово вірять. Ох, наскільки краще моїм братам! Нікому до снів діла нема! Ніхто з учених мужів їх не перевіряє. І вистрибують вони по Землі весело та безтурботно. Приходять до людей уві снах і навіюють лише таке, що серце веселить і око тішить!

— Легкодумні та вітряні твої брати, — усміхнулася Фантазія. — А ти — моя улюблениця. Тож немає причини їм заздрити. А цих вартових я добре знаю. Люди мають слушність, що їх поставили. Час од часу з’явиться пустобрех-шалапут і робить вигляд, наче від мене прибув. А він хіба що з високої гори нас та й бачив.

— Але чому я, твоя рідна донька, маю через тих пустобрехів страждати?.. — розплакалася Казка. — Якби ти тільки чула, як вони з мене сміялися, казали, що стара та не сучасна! Погрожували взагалі більше до себе не пускати.

— Це як, мою доньку не пускати?! — вигукнула королева й аж почервоніла від гніву. — Але знаю, знаю, звідки вітер віє. Це все зла сестра з двоюрідних. То її рук справа. Вона нас оббріхує.

— Мода? Не може цього бути! — вигукнула Казка. — Вона завжди така дружелюбна...