Під шепіт снігу : збірка різдвяної прози

Ді Мія

Сніжинки кружляють парами

Сніжинки кружляли у повітрі, зиґзаґами падаючи на невисокі кучугури. Ліхтарі розливали м’яке світло на тиху вуличку, вздовж якої тягнулися крамнички. Їхні вітрини мерехтіли різнобарвними вогниками, нагадуючи перехожим, що настав час зимових свят. Метушня, що ще кілька годин тому панувала тут, ущухла. Люди з пакунками подарунків розійшлися хто по домівках, хто в гості — всі готувалися зустрічати Різдво.

Що десять хвилин зачинялася чергова крамниця, гасячи світло у вітрині, але залишаючи мерехтіння святкових гірлянд.

За годину лиш одна вітрина продовжувала світитися — вікно маленької книгарні «Дивочит». Її молода власниця, Єва, нікуди не поспішала. Жінку ніхто не чекав, а книгарня давно стала для неї домівкою.

Загорнувшись у бордове пальто, вона вий­шла надвір, глибоко вдихнула морозне повітря й поглянула в небо, що стрімко темніло, затягуючись хмарами. Звідти сипалися дрібні сніжинки. Одна впала їй на долоню, і Єва уважно роздивилась її візерунок. Усміхнулася, згадавши, як колись почула, що нема однакових сніжинок.

На її м’якому, пухкому, в ластовинні, обличчі проступили ямочки. Вона перекинула руде неслухняне волосся через плече й роззирнулася довкола. На вулиці — ні душі, лише чутно, як падає сніг.

І тоді Єва закружляла. Уявила, що й сама — сніжинка. Особлива. Неповторна.

Дзвінко розсміявшись, вона впала у сніг і, розводячи руки й ноги, зробила те, чого не робила з дитинства — снігового янгола.

— Перепрошую… а книгарня ще працює? — почула оксамитовий чоловічий голос неподалік.

Тінь упала на сніг поруч, і Єва хутко підвелась, обтрушуючи пальто. Її погляд ковзнув по незнайомцеві — швидкий, оцінювальний, обережний.

Артем — високий чоловік у чорному довгому пальті та сірому шарфі, що прикривав половину його обличчя, уважним поглядом розглядав жінку, час від часу змахуючи зі себе сніжинки, що почали сипатися з неба ще рясніше.

— Взагалі ми вже зачинені… але ж сьогодні Святвечір. То… доб­ре. Для вас зроблю виняток, — м’яко відповіла вона.

Змахнувши з волосся залишки снігу, Єва високо підняла підборіддя й попрямувала до дверей. Щоки палали — чи то від снігового поцілунку, чи від того, що її застали за таким «дитячим» заняттям.

Вона ніколи не розуміла, чому такі прості миті щастя дозволені лише дітям. І чому, дорослішаючи, доводиться відмовлятися від улюблених речей тільки тому, що вони не вписуються у рамки «серйозного життя».

Іноді, коли довкола не було жодної душі, Єва дозволяла собі ці дрібні радощі: покататися на гойдалці, сплести віночок із кульбаб, купатися в річці по дві години. Вона ніколи не давала змоги нікому бачити її такою — аж до цього вечора.

Увійшовши до книгарні, Єва почула дзенькіт дзвіночка на дверях. Знявши пальто, жінка повісила його на вішак при вході й, розправивши мокрі руді кучері, стала за прилавок.

Дзвіночок дзенькнув ще раз. Відвідувач зайшов усере­дину й зупинився, щоб оглянути приміщення.

Його зустріли пахощі какао, кориці та ялинки. Чоловік навіть хмикнув од такої банальної зимової сполуки.

Крамничка виявилася невеликою: кілька шаф і прилавок, заповнені книгами. Біля вітрини стояв темно-фіолетовий диван зі столиком, а з протилежного боку — кілька крісел і столів у такому ж стилі. Поряд красувалася ялинка в горщику, а біля неї стояв ящик, наповнений різдвяними прикрасами.

Артемові здалося дивним, що ялинка досі не прикрашена — зазвичай це робили до Різдва.

Люстра у формі старовинних свічників звисала зі стелі, кидаючи на крамницю жовтувате світло.

Поглянувши за плече жінки, чоловік побачив кавоварку, кілька великих та маленьких різнобарвних чашок, із однієї з яких ішла пара.

Також були невеликі двері, за якими, на його думку, ховався склад із книгами та речами, які не мали потрапляти на очі покупцям.

Поки Артем оглядав книгарню, Єва роздивлялася його.